3.1

Це вже дійсно було поза всіма межами везіння-невезіння! Він завжди, перш ніж розкрити будь-якого листа, перевіряв наявність прихованих заклять, але сьогодні йому просто всі мізки винесли в буквальному сенсі!

– Ви знищили сліди! – гарикнув на дівчину Ілмар.

– Я не дала йому закріпитись на нас! – огризнулась у відповідь Аереліс, проте, помітивши як підозріло заблищали очі чоловіка, впевненість свою трохи розгубила: – Ну-у-у…, хоча б недовго триматиметься, – скочивши з крісла, почала вона задкувати до дверей, але раптом завмерла.

О-о-о! Ілмар знав, що то за закляття! Невже матуся дізналась, що він везе до замку дівчину й вирішила таким чином його окрутити?! Це вже було б занадто. Проте, й для неї також: не стала б вона підкидати йому приворотне закляття, та ще й такої сили, аби прив’язати свою кровиночку до невідомо кого.

Але зараз його хвилювало дещо інше: ті сіро-блакитні очі зі сріблястими іскорками в них, немов припорошені снігом, що виблискує у зоряному сяйві зимової ночі. Ті звабливо-припухлі вуста – тендітні, мов пелюстки троянди. Той стан гнучкий…

Ілмар не зчувся, як вже обіймав дівчину саме за її тонкий стан однією рукою в той час, як іншою – відгортав яскраво-брунатне пасмо з щоки. Торкнутись ніжного оксамиту шкіри дівчини виявилось окремим задоволенням: приємні відчуття струменями понеслись від його пучок кров’ю, штовхаючи на ще більш непомірковані вчинки. Та й дівчина зараз не опиралась, не видиралась, лиш очі ошелешено сяяли, ніби застигши в моменті вибору: тікати, чи залишитись?

– Це… все… неправильно…, – виштовхувала з себе слова, ніби вони застрягали в горлі.

– Жахливо неправильно, – його губами майнув нахабний осміх, – але я нічого вже не можу зробити. Якби хтось не торкнувся того листа – цього б не було.

Аереліс запізно зрозуміла дію того закляття: воно мало впасти на ту, хто торкнеться цього листа другою після самого адресата. Але дівчина вирішила, що це стандартний приворот, котрий мав впасти на ту, хто першою трапить на очі чоловікові. Тому, й спішила спалити, оскільки він вже був під закляттям й цього точно не зробив би. Та хтось хотів бути певним, що закляття ляже на відправника, й ускладнив його.

І от тепер під дію привороту потрапила вона. А ці – нахабні, й до клятих норенів* привабливі губи катастрофічно швидко наближались до її власних. Тільки тепер хотілось не ляпаса цьому типу дати, а притягнути за комір ще ближче, аби не тягнув так. І пахло від них так приємно, що вона не втрималась й потягнула носом повітря.

– Щось не так? – прошепотіли їй практично в рота.

– Горіхи й шоколад… Люблю цей запах, – не втримавшись, облизнула вона губи й відчула, як чоловічі пальці вп’ялись в її спину.  

– Синку! – двері в кабінет раптово розчахнулись й всередину влетіла висока струнка жінка з густою копною волосся, зібраного на потилиці. – А що тут відбувається? – пригальмувала вона біля парочки.

Дівчина миттю вислизнула з обіймів Ілмара й блискавкою вилетіла за двері, ледь не хряснувши ними.

– Ма-мо-о-о, – простогнав Ілмар, сутужно видихаючи, – тебе стукати не вчили?

– Та я подумати навіть не могла, що ти когось притягнеш в родове гніздо! – обурилась вона. – Раніше такого не було!

– Я нікого не притягував! – огризнувся чоловік. – Це не те, що ти собі вже надумала.

– Та, звісно! – пирхнувши, мати пройшла до крісла й втомлено впала в нього. – Мої очі бачили зовсім не те, що бачили, чи бачили щось, що бачити не мали! – змахнула вона рукою, скептично кривлячи свої яскраво-коралові вуста. – Постає питання: а що взагалі я бачила?

– Зачекай, я зараз! – буркнувши, вилетів за двері Ілмар.

Аереліс, якось розпачливо обхопивши себе руками, брела вже десь в кінці коридору. Поряд з нею вже брела і постать бабці, й до нього долинало хрипотливе нерозбірливе буркотіння. Наздогнавши дівчину, він перехопив її за руку:

– Зажди! – розвернув до себе. – Вибач! Вибач! Все це…

– Я знаю, – виграючи жовнами, відкарбувала вона. – Все це – дія закляття. Ніхто ні в чому не винен. Я не злюсь.

Може й не злилась, але очі в неї підозріло зблискували, й Ілмару це не подобалось. Навіть сам не знав, з якої причини йому це чомусь не подобалось. Яке йому взагалі мало бути діло до чиїхось причин, що його не обходили?! Але за язика хтось потягнув:

– Ходім, повернемось – я познайомлю тебе з моєю матір’ю, – сам не помітив, як перейшов на «ти».

– Навіщо? – сполохано, дівчина відступила на крок.

– Ну-у-у…, – не знав, що б вигадати Ілмар, – має ж вона знати, хто знаходиться в нашому родовому замку.

– А! – якось схолодніло кивнула Аереліс. – Звісно. Але для цього не обов’язково знайомитись зі мною особисто. Я ж не тут житиму?

– Працюватимеш – точно тут.

– Ну, от так і поясните їй, – висмикнула вона руку з його хватки й розвернулась йти. – Я втомилась. Краще скажіть, де моя кімната.

Хотів заперечити, але помітивши настрій дівчини, вирішив, що краще її не злити – ціліше буде замок.

– Теріс! – крикнув у простір.

За мить, з ледве відчутним повівом повітря, з’явилась дух замку:

– Велику гостьову? – скоріше стверджувала, аніж питала вона.

– Так! – сердитий на всю цю ситуацію, пропікав її поглядом Ілмар. – Де Бертор?

– Я не змогла його добудитись, – розвела руками Теріс.

– Знов до винного погреба дорвався?! – скреготнув зубами чоловік. – Я йому завтра порахую все те вино: гаруватиме за всіх одразу! Так і передаси!

– Обов’язково, ваша Магічносте! – сміхотнула хранителька замку. – Ходім! – кивнула вона дівчині й попливла понад підлогою.  

*норени - породження темної магії. Стають темними духами, що витягують життєву силу з немагів.