Глава 3. Хто замовник?

– Ви ж казали, що тут є люди! – сердито пихтіла, злазячи з нього Аереліс. – Чи ви нас до якоїсь підвалини доправили?

– Взагалі-то, це мав бути холл, – огризнувся Ілмар, подумки лаючи ту приблудну бабцю, котра, схоже, знов згасила світло в усьому замку. Тільки куди дивилась Теріс? – Зараз поверну світло.

Чоловік випустив з долоні закляття, й на мить всі світильники й велика люстра спалахнули яскравим світлом, але в ту ж секунду й згасли, видавши дивний звук якогось пшику. А поряд почувся хрипкий і знайомий, до шаленого бажання гарчати, голос:

– Нема чого смалити свічки по всьому житлу, бо потім через вас й жити нема де, – пробуркотіла бабця.

– Ай! – скрикнула Аереліс, відчувши як хтось смикнув її за руку чимось холодним й шкарубким. – Це хто?!

– Когось вже притягнув, – знов почулось бубоніння знайди. – Ніякого спокою.

– Це – мій дім! – гарикнув Ілмар. – Тому, тут горітиме тоді, коли я хочу й стільки, скільки я хочу! Хоч і згорить все! – ревонув вже наостанок, втративши витримку. – Теріс!!! Темрява тебе вхопи! Що тут відбувається?! – він випустив з руки вже підсилене закляття, й світло-таки запалало, хоч і намагалось мерехтіти.

Почувся шурхіт крил й над ними закружляв сріблястий яструб, що за мить обернувся дівочою фігурою, повністю вкутаною в такий самий сріблястий плащ.

– Ну, відволіклась трохи, – пролунало зітхання з-під каптура. – Навіщо ж так лаятись?

– Де тебе носило?! – стискаючи кулаки, аби не зірватись на крик знов, процідив чоловік.

– Свята ж! – обурено пирхнула Теріс. – Зустрілась… з деким…

– Просто змова якась! – скреготнув зубами Ілмар. – Всі, як збожеволіли з цими святами. А замок ти на кого полишила?!

– Ой, ну, знаєш! – огризнулась дух. – Не на самоті ж залишила! Бабця, хоч і з дивацтвами, але замку сама шкоди не завдасть й нікому не дозволить!

– Я ледь не вбився! – безсоромно перебільшував чоловік.

– Бреше! Кхе-кхе! – почулось хрипке покашлювання десь зі сходів.

– Хто б сумнівався, – буркнула Теріс.

– От переберусь в місто – робіть, що вам заманеться тут тоді! – рикнув Ілмар, кинувши в них останньою, але найвагомішою погрозою.

Залишатись безхозними духами не хотілось нікому. Не отримуючи людського тепла й затишку, що приносили люди до будь-якого житла, духи впадали в таку собі депресію, а дехто й божеволів. Тому, за будівлями придивлялись старанно, аби жителі з них не повтікали.

– Ой, та треба мені ваше світло! – прохрипотіло знов зі сходів. – Вже прямо жодної слабкості старенькій не попустять, – донеслось слідом, потроху затихаючи.

– Задоволений? – досить скептичним тоном пролунало з-під каптура.

– А де всі? – проігнорував питання Ілмар, роззираючись.

– Кажу ж: свята! – розвела руками Теріс. – Всі по домівках роз’їхались, поки було чим. Тільки Бертор залишився, але він вже спить.

– Що значить: роз’їхались?! – гнівно сяйнув на неї очима чоловік.

– Тенні й Селару ти сам відпустив, – нагадала дух. – А до Касеріса й Лаенні раптом діти з’їхались. А тебе нема! Ну, й що їм було робити?

– Це вже просто…, – гучно тягнучи повітря носом, озирнувся на дівчину Ілмар, – верх везіння.

– Тільки не кажіть, що й це моя провина! – сердито підтиснула губи Аереліс. – Не могла я розігнати цілий Магістерій та ще й ваших робітників на додачу!

– О! – до неї за мить підлетіла Теріс. – Наша заклинателька вже тут! А чим це вона цілий Магістерій розганяла? – розвернулась до Ілмара.

– А ти придивись, якщо ще не помітила, – похмуро буркнув той.

Дух буквально облетіла довкола дівчини й присвиснула:

– Оце пощастило!

– Оцінила? – саркастично всміхнувся чоловік.

– Хтось добре постарався! – сміхотнула та. – А нічого дівчинці настрій псувати!

– Що?! – застиг він, ошелешений жорстоким проявом абсолютної несолідарності з ним духа його ж замку. – Ти ще порадій.

– Я й радію, – знизала плечима Теріс, сколихнувши поли свого плаща, що навіть не шурхотнули при цьому. – Ця мила гері дуже швидко привчить всіх до ввічливості. Не відмовилася б і собі від такого закляття.

– Щоб мене вже остаточно зі світу зжити, – скривився Ілмар.

– А навчишся нерви свої в кулаці тримати, – опинилась за його спиною Теріс. – Спокі-і-йним бу-у-деш, – протягнула вона замріяно.

– На тому світі? – хмикнув чоловік. – Повернуся злий і противний, але вже цим закляттям ви мене не дістанете.

– Все це дуже добре, – вклинилась дівчина. – Але, може, визначитесь зі мною? До речі, – втупилась вона в Ілмара, – я так і не зрозуміла до пуття – навіщо Магістерію мої послуги?

Важко зітхнувши, хазяїн замку глянув на Теріс:

– Сподіваюсь, гері Лаенні достатньо страв залишила на свята?

– З голоду не помрете, – насмішкувато відповіла та.

– Розбуди Бертора й скажи, щоб приніс вечерю в мій кабінет! – віддавши наказ, Ілмар глибоко вдихнув й додав: – Скажеш, що я доплачу йому за свята. Прошу! – кивнув він дівчині, вказуючи рукою на сходи.

В кабінеті на нього очікував невеличкий стос кореспонденції, й верхнім лежав запечатаний дивною печаткою лист без адресата. Ілмар інколи отримував такі від своїх інформаторів, котрі відстежували магів, охочих погратись з темними проявами магії. Тому, галантно всадивши свою гостю у крісло, втомлено впав навпроти неї й вирішив спочатку поцікавитись вмістом цього листа.

Зламавши печатку, він розкрив аркуш й звідти злетіла невеличка хмаринка золотистого пилку.

– Обережно! Закляття! – скрикнула Аереліс й, вихопивши в магістра з рук лист, підлетіла до каміна й жбурнула його в полум’я.

Але золотистий пилок встиг оповити їх обох.