2.3

Аереліс навіть усвідомити нічого не встигла, як її блискавично відтягнув до кута й закрив собою Ілмар. Вже вдруге вона опинялась притиснутою надто щільно до цього чоловіка й, схоже, він не поспішав від неї відлипати. Згадався той цілунок… недолугий. Ну, назвати його цілунком було складно, хоча в її житті їх все одно не було, але бодай бачила не один раз як парочки вечорами по різних кутках виціловувались. Цей же тип лиш мазнути по губах встиг своїми.

– Може, ви мене все ж відпустите вже? – спробувала відтіснити від себе цю мало не скелю, що закрила її своїми широкими грудьми. – Це всього лиш світильник.

– От тільки опіки від нього дуже болючі, – обурено буркнув Ілмар, ображений такою невдячністю. – А, якщо іскри потраплять в очі – відновлювати будете їх достатньо довго.

– Дякую! – продовжувала відпихати його Аереліс. – Але вже все стихло.

Чоловік озирнувся: дух Магістерію, присівши навпочіпки, намагався згребти до купи уламки світильника й одночасно кидав похмурі погляди в їхній бік. Дівчина нарешті вислизнула з-під руки Ілмара й наблизилась до духа:

– Я не сама на себе це закляття наклала.

– Я знаю, – підвів він на неї променистий погляд. – Творцям не можна суперечити.

Тільки-но вона розкрила рота щось відповісти, як дух змахнув рукою й вони зненацька опинились на вулиці, розгублено озираючись.

– Так просто? – витріщався на дівчину Ілмар.

– Закляття вимагає виконання волі Творців, що в ньому закладено, тож, посилюється їхньою силою, – стенула вона плечима. – Ну, хоч цілуватись не довелось, – блимнула на магістра все ще сердитим поглядом.

Подібний тон зачіпав його за живе, й до поколювання в губах хотілось довести цій недоторці, що поцілунки з ним можуть бути дуже й дуже приємними, але заради принципу він це робити не збирався.

– Так не терпиться ще в якісь неприємності потрапити? – нагадав він їй про її особливість. – Я вас не чіпаю! А в кабінеті намагався захистити від поранення.

– Я оцінила, – кивнула та. – Дякую. І куди тепер?

А от з цим були проблеми. Куди поселити дівчину – мали вирішити в Магістерії. Але як про це всі забули – в голові Ілмара не вкладалось. Так поспішали на святковий відпочинок, що й про таку важливу подію, як поява заклинательки книжок, забули?! Це було ні на кого не схоже: ні на його дядька, ні, тим більше, на верховного магістра. Майнула думка – відвезти дівчину до його матері, але, варто було уявити, як вона почне будувати свої далекосяжні плани з прилаштування своєї кровиночки в добрі руки, як він цю думку миттю вимів з голови. Матуся й так хоч за когось та вчепиться, й потурати їй в цьому в нього не було жодного бажання.

– Схоже, що до мого замку, – сутужно зітхнув чоловік.

– Я маю залишитись під одним дахом з незнайомим мені чоловіком?! – похлинулась обуренням Аереліс.

– Ну, на рахунок незнайомого – ви явно перебільшуєте, – хмикнув Ілмар. – А під тим дахом є ще п’ятеро людей, серед яких і жінки, між іншим. Якщо так вже боїтесь мене, можу попросити заночувати з вами дружину управителя, котра за сумісництвом ще й кухарка. Вони з чоловіком практично завжди залишаються в замку.

– Ну, тільки якщо так, – стиснувши в сувору лінію губи, погодилась дівчина.

– Тоді, треба поспішати, поки й центральний портал не зачинили, – простягнув до неї руку Ілмар.

Трохи поколивавшись, Аереліс все ж вклала свої тонкі пальчики в його шорстку долоню, й вони практично бігом понеслись вулицями Талеріну. Як не хотілось дівчині роздивитись все довкола, особливо, магічні фонтани столиці, що крижаніли з настанням зими, при чому їхні зледенілі форми постійно змінювались, утворюючи химерні створіння, котрих частіш за все ніхто ніколи не зустрічав, але доводилось летіти.

Проте, будівля центрального порталу була не менш вражаючою. Великий арковий вхід по периметру був оздоблений магічними символами, що утримували його в активному стані й, одночасно з цим, слугували освітленням, оскільки сяяли помаранчевими барвами. Вежа над ним, прикрашена кованим мереживом, сяяла не менше, лише блакитними тонами. Та побачити його внутрішні красоти їй не вдалось: портал вже зачинили, принаймні, до ранку.  

Погляд Ілмара на неї уособлював верхній ступінь страждання:

– Цікаво, якби я поцілував вас на кілька хвилин раніше – ми б все одно ніде не встигли?

– Противнющий Бренні! – процідила Аереліс. – Все через нього! Це ж саме віночок омели він малював на дверях, через який ганчірка влетіла в обличчя гері Рейлін. А цілила я в нього! Гад такий! Якби він не вчепився в ту кляту омелу – нічого б цього не було, – вона роззирнулась довкола. – Цікаво, де він? Не здивуюсь, якщо у вашому Магістерії оселиться.

До Ілмара тільки зараз дійшло, що той Бренні збирався оселитись саме там, де й це диво книжкове. Або ж, за власним бажанням, раз його вже від пансіону відкріпили. Хотілося б зрозуміти – як? І, якщо він поткнеться до його замку, то життя там взагалі встане з ніг на голову. До божевілля бабці, котру прихистила Теріс, додасться капосність Бренні. Тоді вже з замку він зійде світ за очі.

Чоловік важко зітхнув:

– Я зараз зроблю дещо протизаконне, бо інакше ми до ранку будемо тупати до замку. Боюсь, що циклоходи в прокат нам також вже ніхто не видасть.

– І що ви зібрались робити? – скосила на нього насторожений погляд дівчина.

– Зламаю вхід у портал, – кивнув він на арку.

– А хіба ви не можете прочинити індивідуальний? – здивувалась Аереліс.

Тепер вже він покосився на неї, очікуючи тієї її колючої фразочки: «Ви ж цілий магістр!» Але, на щастя, вона не прозвучала.

– Можу, – кивнув Ілмар. – Але індивідуальний портал розраховано лише на того, хто його прочиняє. Двоє вже не проскочать. Хочете, щоб вас, в кращому випадку, десь закинуло?

Про гірший він змовчав, сподіваючись, що вона й так це знає: розчавить, розпилить, щось відірве.

– Останнє, що я пам’ятаю з того життя, де мої батьки ще були живими, це, як тато заносив мене на руках у портал, створений ним самим, – задумливо відповіла Аереліс.