2.2

– Щось не так? – роззиралась довкола себе дівчина, наче приміщення її цікавило набагато більше, ніж їхня безрадісна ситуація.

– Все не так, – буркнув чоловік.

– Розпла-а-та, – знущальним тоном прошелестіло біля його вуха.

– Вона, – кивнув він на Аереліс, – між іншим, теж страждає!

– А це її розплата, – хихотнув дух. – Не можна порушувати традиції. Під омелою всі цілуються.

– Ну, та не було ж омели! – тупнула ногою дівчина.

– Тому, що ти її не почепила, – наполягав на своєму Бренні.

– Навіщо?! – вперлась та кулаками в боки. – До мене навіть хазяйка пансіону не заходить!

– Все одно! – не вгамовувався дух. – Сказано, що віночок з омели має бути в кожній оселі – треба робити! Творцям краще знати!

– Та яка різниця Творцям чи буду я з кимось цілуватись, чи ні?! – вже зовсім розходилась Аереліс.

– Не боїшся, що в тебе неприємності почнуться? – їдуче всміхнувся Ілмар до ледь видимої бузкової хмаринки, що плавала між ними.

– Які?! – аж реготнув дух. – Цеглина крізь мене пролетить? Чи за одвірок зачеплюсь? Чим можна нашкодити тому, хто давно помер?

Аереліс завмерла, втупившись у нахабного духа:

– Помер, кажеш? – якось підозріло-задумливо повторила вона останнє слово.

– Другий раз вже не вб’єш! – підлетівши до неї, хмикнув Бренні.

– А я не про тебе, – відмахнулась від нього, наче від набридливої мухи, дівчина. – Хто утримує охорону Магістерію за відсутності в ньому людей? – звернулась вона до Ілмара.

– Дух будови, – здивовано здійняв він брови. – Тільки що це дає? З ним неможливо домовитись.

– А й не треба! Сам вижене! Бренні! – почала вона роззиратись, шукаючи очима свого настирливого помічника. – Ти ж тут! – сердито підтиснула вона губи.

– Та тут я! Тут! – матеріалізувався той за її плечем, змусивши дівчину аж смикнутись від несподіванки. – Чого репетуєш?

– Знайди духа цієї будівлі й, що хочеш роби, але він має з’явитись сюди! – тицьнула вона пальцем десь у напрямку підлоги.

Облетівши довкола неї, Бренні пробурмотів щось незрозуміле й зник. Ілмар очікувально дивився на дівчину:

– Що ви задумали?

– Дух будівлі – не мертвий. Це – інша форма життя, – поблажливо всміхнулась вона йому, наче прописну істину пояснювала. – Значить, моє прокляття, діятиме й на нього. Зламається, наприклад, охоронна система, а він такий відповідальний же!

– Відповідальний! – гримнуло поряд, аж відлуння приміщенням прокотилось, змушуючи присутніх повтягувати голови у плечі. – Це ти мені погрожувати будеш?!

Просто перед дівчиною з’явилась висока – під стелю – кремезна постать місцевого духа. Чимось він віддалено нагадував зображення Творців Амаріану, але величі в ньому було явно менше. Проте, розміри це компенсували. Його чорно-сріблясте волосся розвівалось, наче від вітру, хоча в приміщенні не було навіть протягу, а вогнисті очі випромінювали суворе сяйво, котрим він ніби погрожував спопелити всіх і кожного, хто посміє постати на його шляху.

– Навіть не думала, – войовниче склала руки на грудях Аереліс, абсолютно не переймаючись явною перевагою духа. – Нам просто не пощастило опинитись тут в момент, коли всі пішли. Але ж це не привід заморити нас голодом?

– Не мої проблеми! – хмикнув дух. – Моя робота провести коридорами непроханих гостей до Служби безпеки, а вже ті хай розбираються. Свою задачу я виконав.

– Він, – тицьнула вона в Ілмара, – точно не непроханий гість. Він тут працює, між іншим.

– Нічого не знаю! – відрізав той безапеляційно. – Поза межами робочого часу – тут всі непрохані.

– Гаразд! – зухвало ошкірилась Аереліс. – Чим довше я тут буду залишатись, тим більше буду злитись… на тебе! А чим більше я буду злитись, тим більше неприємностей падатиме на твою голову.

– Падатимуть-падатимуть, – підтакнув десь з кута невидимий поки що Бренні.

– Що може зробити мені смертна людина?! – ледь не розреготався дух.

– Смертна людина, може, й нічого, – знизала плечима дівчина. – А от стародавнє закляття, що йде ще з часів самих Творців, цілком!

Й, наче на підтвердження її слів, просто на голову духу відвалився шматок стелі, б’ючи по самій маківці, оскільки він, на відміну від Бренні, був зараз у цілком тілесній формі.

– Кхм! – почулось стримане покашлювання Ілмара. – Дійсно ж впало.

Розлючено пирхнувши, дух рвонув до найближчої стіни, мабуть, з наміром зникнути за нею, але відлетів з доволі гучним звуком удару його чималенького торса об перепону, що раптом стала для нього непроникною.

– Не буду нагадувати, що: «Я ж казала!» – хижо всміхнулась Аереліс, від чого мурашки пробіглись спиною вже в магістра. – І це я тут з пару годин, як застрягла. Уяви, якою я буду злою через день. А, ну, як зламається вся твоя система охорони? Твоя гордість й відповідальність! Ми-то звідси вийдемо тоді, а от увійти зможе хто завгодно, й ловитимеш кожного особисто. То як?

Замість відповіді дух спробував вдруге пролетіти крізь стіну, але тепер йому на голову впав ще й магічний світильник, вибухнувши чималеньким енергетичним розрядом.

Вітаю, любі читачі!

Ну, що? Схоже, дівчинка все ж інколи вміє шантажувати, користуючись закляттям, що на ній лежить))) Хоча, вона ж чесно попередила))) Чи дійде до духа Магістерія?