2.1

– Може, ви нарешті поясните: що це за прокляття таке? – сердито підтискував губи магістр.

– Ну-у-у…, – Аереліс похитала головою, наче роздумуючи над тим, як подати цю чудову інформацію, – для мене це не зовсім прокляття. А от для тих, хто ставиться до мене неввічливо, навіть дуже.

– Тобто? – нервово зглитнув Ілмар, згадуючи як вона розізлилась на той поцілунок й чим це йому загрожує в майбутньому.

– Коли мені було шість років, я вирішила втекти з двору сиротинця, щоб прогулятись містом. Була весна, й все довкола квітувало й так пахнуло, що всидіти на місці просто не було терпіння! – сумно всміхнулась вона своїм спогадам. – Трохи поблукавши вулицями, я побачила двір, в якому грали діти й захотіла погратись з ними. Та, коли вони дізнались, що я з сиротинця, почали насміхатись, штовхати, ображати. Я хотіла втекти від них, але вони мене не пускали, наче знайшовши забавку. Поки у цей двір не заскочила старенька няня, що дивилась за нами. Мабуть, шукала пропажу. Побачивши мене в сльозах і всю брудну, вона так розсердилась, що промовила одне стародавнє закляття: кожен, хто посміє мене образити, матиме стільки нещасть – наскільки я розізлюсь, – її губами майнула винна усмішка. – Я й намагаюсь не ображатись, бо розумію, що люди не завжди мені зла бажають, а просто, може, в них день був поганий, але все одно хоч щось та чіпляється. Хто синці набиває тижнями. Хтось і руки ламав. Або починається суцільне невезіння, – ніяково знизала вона плечима. – Спочатку ніхто це всерйоз не сприйняв. Та, коли та дітлашня почала досить значно травмуватись одне за одним, а потім ще й вихователька, що на мене кричала, собі то ґулю набила, то з рук в неї все летіло й билось, то собака їй сукню порвав – щось почали підозрювати. А випадків ставало все більше. Потім стали розпитувати й дізнались про те закляття. Але зняти його не могли вже: няня, на жаль, померла від старості, а закляття було таким старовинним, що ніхто нічого про нього знайти не міг. Так і живу.

– І воно… чіпляється навічно?

– Та ні, – мотнула головою дівчина, – кажу ж: залежить від того, як я розізлюсь. Комусь на пару днів прилітає. Хтось тиждень може страждати. А, бувало, й місяць.

Ілмар ошелешено кахикнув: ну, тепер було ясно, чому так катастрофічно не пощастило з поверненням. Вони ще й везунчики: ступи в портал десь хвилиною пізніше, й хтозна-куди їх віджбурнуло б! Схоже, що вони увійшли за мить до встановлення захисного закляття. Ну, от, мабуть, його невезіння наклалось на її захист від кривдників й отримали щось середнє. От тільки стирчати тут доведеться разом! Тепер було зрозуміло, чому всі так її нахвалювали, сподіваючись спекатись надзвичайно рідкісного, але достатньо шкідного для всіх унікуму.

Він дивився на це дівчисько, що кліпало на нього абсолютно безвинними очима, й думав, як звідси вибратись. Зв’язок зсередини передбачався лише тоді, коли не стояв захист: пробитись крізь нього буде неможливо. Але й стирчати тут цілий тиждень теж бажання не було. Навіть, якщо матір здійме галас, коли її синочка не з’явиться привітати її зі святом Творців, навряд чи хто здогадається, що він сидить замкнений у Магістерії: сюди жоден слід не приведе, бо всі вони тут екрануються.

– Ми ж зараз у Магістерії? – вирвала його з роздумів дівчина.

– Так, – кивнув, продовжуючи шукати хоч якийсь вихід з цієї ситуації.

– І ми тут замкнені, – констатувала вона.

– На всі свята! – ледь не рикнув він, вчасно згадавши про ввічливість. – На жаль, – додав вже більш миролюбним тоном.

– А можна я ваші знамениті барельєфи подивлюсь, оскільки ми вже все одно тут і вийти зараз не можемо, – дивилась вона на нього ясними наївними очима.

Прохання було таким несподіваним, що Ілмар не одразу знайшовся, що відповісти, але спіймавши її погляд – такий чистий, безпосередній – сказати «ні» вже не зміг:

– Гаразд, – кивнув й раптом збагнув, що це може бути виходом. – Навіть треба! Коридори виведуть до Служби безпеки, а там має спрацювати сигнальний артефакт! Він точно пов’язаний з головою Служби і його командирами. Ходім! – не довго думаючи, він схопив її за руку й потягнув в коридор, що люб’язно перед ними розкрився.

За першим поворотом барельєф демонстрував зустріч Амаріана – творця вогняних туманів, з Талерін – тією, що творила магію росних туманів, й разом вони створили зірковий туман, з якого вийшли всі світи, насичуючись магією творців й народжуючи нових.

Другий коридор показував як приборкував крижані вітри Тулеріс, поступово створюючи свій світ, де магія була легка й поривчаста, наче вітер, а вкриті кригою гори межували з квітуючими долинами.

Світ піщаних вогнів творила Іґнеліос, розплавляючи піщані потоки й зводячи з них химерні замки, що застигали наче червоно-золотиста лава, якби вона змивала до неба. Вгамовувала вогняні бурі, трансформуючи їх в магічну енергію цього світу.

Чарівні землі сонячного вітру творила Ґеллоріс. Вона ловила його серед зіркового туману Амаріана й Талерін й плела з нього нове життя, сповнене пташиного співу, райдужних дощів і сонячних іскор, що насичували цей світ силою своєї магії.

Уеліс створив світ кришталевих вод, що дзюркотіли найчистішою музикою, сплітаючи з неї магічні потоки. Вони щедро обдаровували життєдайною енергією дітище свого творця, допомагаючи йому створювати нові форми.

І всі ці світи поступово змішувались, хоча свої особливості залишились в кожному, дозволяючи відрізнити корінних жителів. Тулерісійці зазвичай були біло- й сріблястоволосими. Жителі Іґнеліосу – мали всі відтінки рудого аж до насичено-червоних. Ґеллорісійці зазвичай вирізнялись золотавістю, а населення Уелісу мало чорне волосся, що мінилось від блакитного до фіолетового відтінків. Жителі ж Амаріану перемішались настільки, що вирізнити з них представників інших світів було вже неможливо.   

Наступні коридори демонстрували битви наймогутніших магів світів і їхніх армій. Це були нищівні війни і, зрештою, творці почали забирати магію в тих, хто розпочинав війни. От тільки та сторона, на котру нападали, вирішала, що тепер вони можуть нещадно бити нападників, оскільки творці на їхньому боці. І творці позбавили свої світи магії. То був дуже важкий період різних незгод й хвороб, що нищили народи аж ніяк не менше. Але творці були невблаганні, поки представники світів не склали присягу, що не розв’яжуть більше жодної війни. Тільки після цього у світ стала поступово повертатись магія.