Глава 2. Чисто прокляття!

Через пів міста вони їхали мовчки до місцевого відділення Магістерію. Дівчина сиділа поряд з Ілмаром насуплена, склавши на грудях руки. Сам же Ілмар був насупленим не менше від неї й періодично погладжував праву щоку, по якій отримав не лише ляпаса, а ще й вогнем прилетіло – дякувати генам матусі дівчиська. І все б нічого: і знеболив би, й наслідки ліквідував, але це вперте створіння вплело закляття триденної невідворотності й знімати відмовилось. Погодилась лиш наслідки замаскувати зі словами: «Інакше швидко забудеться, чого робити не варто!», тому, щока горіла.

А валятись тиждень на підлозі, звісно, було варто! Чи й не жах – один поцілунок! Не невинності ж він її позбавив! Не сильно й цілувати хотілось. Він скосив очі на дівчину, відмічаючи, що ці губи все ж не проти був би розпробувати ще, оскільки не встиг до пуття. Чисто заради цікавості: сподобається дійсно, чи ні? Тільки за руками слідкувати доведеться. Проте, цілувати без попередження, бажання в нього точно не було! Особисто цю. Раніше таких проблем не виникало ні з ким: ніхто ще не залишався незадоволеним. Може, й ця не залишилася б, якби вогнем кидатись не почала.

Здавши циклохід колегам, Ілмар поставив купу підписів на кількох аркушах, ніби він половину інвентарю місцевого Магістерія у користування брав! Їх провели до службового порталу й за кілька хвилин вони вийшли в холі столичної будівлі служби.

– А де всі? – трохи розгубленим тоном спитала дівчина, порушивши нарешті гнітючу тишу.

Його й самого це цікавило: не могли ж всі піти, коли знають, що він має повернутись, й не сам? Чи могли?  

Наблизившись до вхідних дверей, Ілмар оглянув їх на предмет охоронного закляття: воно, якраз, було на місці. І зняти це закляття міг лиш його дядько, оскільки саме в нього була домовленість з місцевим духом будівлі Магістерію. От тільки як про нього могли забути?! Документи ж видали!

Чоловік нервовими рухами видобув зі свого планшета все, що йому впхнули до рук напередодні. Один документ підтверджував його перехід службовим порталом в бік Саеріну. А от на зворотний шлях… було передбачено перехід суспільним у зв’язку з коротким робочим днем напередодні зимових свят…

Він кілька разів перечитав написане, але воно ніяк не змінювалось. Схоже, що північні колеги теж читали через слово, поспішаючи по домівках. Ілмар застогнав:

– Це якесь прокляття! – зіжмакав він ті папірці в кулак. – В чистому вигляді!

– Щось мені ваші стогони не до вподоби, – похмуро дивилась на нього дівчина. – Ми довго тут стовбичити будемо?

– Якщо не вмовимо духа випустити нас – до кінця свят! – рикнув Ілмар. – Як не на підлозі у вас валятись довелося б, так тут! – він стрімко насунувся на неї: – От якби дехто не капризував – ми б встигли до того, як Магістерій замкнуть на всі вихідні.

– А я попереджала! – огризнулась дівчина. – Могли в коридорі все пояснити.

– Щоб всі все чули?! – сердито дивився на неї зверху-вниз. – Це конфіденційна інформація.

– Ви – магістр! – задерши голову, пропалювала його доволі недобрим поглядом Аереліс. – Ви ж маєте цілий арсенал заклять – треба було задіяти якісь запобіжні.

– Для чого? – ледь стримувався, аби не нагримати на неї Ілмар. – Щоб увійти до дівочого помешкання? І що ж на мене там могло чигати?!

– Дух! – ледь не підстрибнула дівчина. – Про якого ви, між іншим, вже знали.

– Звідки мені було знати, що ваш дух такий же навіжений, як і…, – він затнувся, оскільки почув вже знайомий шелест біля вуха.

– Я б на твоєму місці був би обережним зі словами, а то ляпас тобі подарунком долі здасться, – хихотнув, схоже, той самий дух.

– Бренні?! – ошелешено округлила очі Аереліс. – Ти ж не міг піти з дому.

– Чому це? – поряд з нею раптом матеріалізувалась фіолетова хмаринка, що зблискувала періодично іскорками. – Звернувся до Творців й вони мене відпустили.

– Навіщо? – тепер вже стогнала дівчина.

– Ти ж пропадеш без мене! – хихотнув той.

– Так! – гримнув, не стримавшись Ілмар. – Змовкли обидва! – тиша, що запанувала, була скоріше погрозливою, аніж слухняною, судячи з виразу обличчя принаймні дівчиська. – Дякую, – кивнув вже примирливо чоловік. – А тепер поясніть мені докладно: чому я маю бути обережним зі словами?

– Хіба вас не вчили ввічливості? – хмикнула Аереліс.

– А я думаю, що справа не у ввічливості, – примруживши очі, пропікав її поглядом магістр.

– Повірте, – зітхнула дівчина, – саме в ній.

– Але ж є нюанси, – не відступався він.

– Куди ж без них, – хихотнув біля нього дух, знов ставши невидимим.

– Бренні! – гримнула на нього Аереліс. – Досить!

– Ні, ну, якщо ти хочеш, щоб він ходив постійно в синцях і злий через це, або й взагалі собі голову де-небудь розгатив – мовчи, – голос відлетів трохи в бік. – Зрештою, яке мені до нього діло?

– А от мені до себе діло якраз-таки є! – слухаючи перепалку з духом, все більше хмурився Ілмар. – І до чого тут ввічливість?

– До прокляття, – якось зовсім буденно зітхнула дівчина, ніби вона з тим прокляттям мирно зжилась й розлучатись наміру не мала.