1.1

Споруда Магістерію вражала своєю величчю. Висока, світло-блакитна будівля тягнулась своїми витонченими шпилями десь у небо, ніби погрожуючи його проштрикнути – такими довгими вони здавались. Стрілчасті вітражні вікна в підлогу створювали додаткове враження височіні будови і якоїсь неземної легкості, хоча насправді вона міцно стояла на своєму фундаменті. Невагомості додавали й сюжети малюнків, що відтворювали пейзажі всіх п’яти провінцій Амаріану: центрального Делоріану, східного Ґаверіну, західного Дамірону, північного Саеріну й південного Оверіну.

Попри легкість і яскравість, до малюнків були вплетені потужні закляття, крізь які неможливо було прорватись, оскільки вони були заживлені від духа будівлі Магістерію, тому, розімкнути їх, не знешкодивши самого духа, було неможливо. В середині ж Магістерій був ще цікавішим.

Людина, що потрапляла туди, не маючи перепустки, не бачила нічого, окрім хитросплетінь мальовничих коридорів, по яких можна було вивчити історію самого Амаріану. От тільки пройти ними кудись виявлялось неможливим: непроханого гостя, вимотавши довгими переходами та візуалізованою історією світу, приводило лиш в одну точку – до Служби безпеки, де з задоволенням хапали попід білі рученьки непроханого гостя й з’ясовували причини блукань. Мало що! Може, хто так історію вивчити мав намір. Хоча, бували й такі – серед підлітків.

Й саме так колись прошмигнув на роботу до батька Ілмар Арморн – нинішній магістр вищого рангу, що керував відділком захисту від проявів темної магії. Знаючи, що все одно потрапить до рук татуся, він, поцупивши в нього ж з кабінету артефакт маскування, прослизнув повз охорону й пів дня шастав пустими коридорами, що було створено спеціально для непроханих гостей.

Буквально роззявивши рота, хлопчина з задоволенням спостерігав як оживають й починають рухатись Творці кількох світів, створюючи останні, або маги на епічних картинах битв минулого закручують довкола себе стрімкі магічні потоки. Він би й довше там блукав, але коридори були налаштовані на певний час, через який виводили розумників до дбайливих рук охоронців. А ті вже були звиклими до витівок власних діток, котрі це блукання вважали за розвагу. Зате з яким апетитом вони після цього наминали все, що перед ними ставили у магістерській столовій!       

Та зараз Ілмару був потрібен верховний магістр – Аторіс Раел. Бібліотека, що належала роду Арморнів не одне сторіччя й розміщалась в їхньому родовому замку, вже давно потребувала заклинателя книжок. Але останній помер від старості ще років п’ятдесят тому, а нові давно не народжувались.

Деякі ж книжки в бібліотеці були, м’яко кажучи, специфічними. Несучи в собі інформацію про темну магію, вони інколи починали скаженіти й кидатись одна на одну, або ж взагалі на книги, що мирно спочивали на полицях до того часу, коли знання, що в них містились, стали б в нагоді.

Таким чином й було втрачено інформацію про магічну лихоманку, котра з’являлась на землях Амаріану, й землях їхніх сусідів раз на двісті років. Й саме зараз наближався період, коли вона могла з’явитись знов. А двадцять років тому пронеслась інша «лихоманка»: протягом кількох років таємничим чином загинули всі носії інформації про магічну лихоманку, і всі, хто мав цілительські здібності, здатні протистояти цьому прояву темної магії.     

І відновити потрібну інформацію міг лиш заклинатель книг. Ці, вкрай рідкісні маги, вміли буквально воскрешати книги з пилу, якщо той не розвіяли остаточно. Навіть матеріалізувати дещо вміли зі сторінок, але для цього навіть серед них не в кожного хист був. Приборкуванням оскаженілих фоліантів вони теж займались. Хоча, змусити хижі книжки вгомонитись, міг й сам Ілмар, а от воскресити їх було не в його силах.

І яка ж іронія долі, що заклинателем книг виявилась дівчина! Та взагалі сопливе дівчисько! І йому з нею нянькатись?! А ще, як матуся дізнається, що він мусить притягнути це диво до замку, то вона ж змієм довкола нього звиватиметься у сподіванні нарешті одружити єдиного сина хоч з кимось!

Весь розбурханий, він влетів до великого холу Магістерію й, підлетівши до стійки охоронців, тицьнув пропускним артефактом у потрібне заглиблення на масивній кам’яній дошці біля них. Одразу ж один з коридорів прочинився дверима до приймальні верховного магістра.

Вічно усміхнена помічниця верховного – Ліорея – зустріла мага ледь не грудьми, миттю перегородивши йому шлях:

– Магістр зайнятий. Зачекай, Ілмаре, – кивнула вона на вільне крісло під стіною, де вже чекали п’ятеро відвідувачів.  

– В мене термінова справа, Ліо, – чарівно усміхаючись, потроху сунув на неї чоловік, зрідка косячи очима на те, чим вона намагалась його зупинити.

– У всіх термінові! – поплескала вона його по плечу, на якусь мить стискаючи пальці в кулак так, щоб побачити встиг лише він.

Зітхнувши, чоловік неохоче перевів погляд на величезні зелені очі рудої красуні, що були не менш прекрасними за те, на що він нахабно витріщався перед цим:

– Справа магічної лихоманки, – натиснув головним аргументом.

– Так би одразу й казав. Чекай! – крутнувшись довкола себе, вона граційно впливла до кабінету начальства звідки за пару хвилин не менш граційно випливла: – Заходь!

Черга попід дверима кабінету невдоволено заворушилась – хто зітхаючи, хто пирхаючи – але мовчали, оскільки про загрозу магічної лихоманки чули всі.

В кабінеті, як з’ясувалось, вже сидів голова Служби безпеки Амаріану – магістр Теяр Арморн, що за сумісництвом являвся й рідним дядьком Ілмара. Обидва втупились у свого підлеглого, оскільки він підпорядковувався не тільки верховному магістру, а й Службі безпеки.

– Вітаю, магістре! – кивнув йому на вільне крісло верховний. – Ви знайшли нарешті заклинателя книг?

– Так, Ваша Магічносте! – відрапортував той. – Проживає на півночі Саеріну.

– І хто ж він? – поставив питання дядько.

– Вона, – не надто радісно сповістив Ілмар.

Старші магістри перезирнулись.