Глава 1. Сирітка

– Я знайшла! – з цими словами у вікно влетів яструб.

Точніше, він просто пролетів крізь вітражне скло, малюнок якого якраз й зображав цього птаха: яструба незвичного темно-сріблястого кольору. Фактично, він просочився, мов промінь світла, й загальмував вже на столі, мало не знісши з нього стос книг, письмові прилади й келих з напоєм, котрий хазяїн кабінету – міцно збитий шатен – ледь встиг вихопити з-під пташиної тушки.

З хвилину він пропікав гнівним поглядом своїх сталевих очей чи то нахабного, чи то незграбного птаха. Покрививши губами, чоловік зробив кілька ковтків врятованого ним пуншу й заговорив дещо спокійніше, ніж йому хотілось перше:

– Ти коли-небудь навчишся влітати, а не вламуватись?

Гордовито задерши дзьоба, яструб продефілював до краю столу, зістрибнув з нього й за мить обернувся жіночою постаттю, загорнутою в такий самий сріблястий довгий плащ з глибоким каптуром, що повністю приховував обличчя. Впавши у крісло навпроти столу, вона зухвало хмикнула:

– Головне, не як я влетіла, а з чим!

– А з грандіозними новинами – ти пів замку знесеш?! – сердито втупився в неї маг.

– Я знесу – я ж і відбудую! – пирхнула та. – Мій замок – мої правила!

– Взагалі-то це мій замок, – постукав він пальцем по столу.

– Ой! Не будь таким дріб’язковим, Ілмаре! – змахнула витонченою, затягнутою в білу мереживну рукавичку, рукою гостя.

– Гарненький дріб’язок! – трохи обурено підлетіли брови чоловіка. – В мене не так багато замків – аж один! – щоб я ними розкидався.

– Святі Творці! – хмикнула прибула. – І це я тільки якийсь папірець посунула, а який розвиток подій намалювався! Якби твій улюблений пунш розлила, то й кінець світу пророкував би?

– Залежало б від того, на що розлила, – скептично підтиснув губи маг. – Де він? – перейшов одразу до справи.

– Вона! – хихотнула дівчина.

– Ні! – ошелешено відкинувся на спинку крісла чоловік.

– Так, Ілмаре! Так! – знущально насміхалась та.

– Ти добре шукала? – благальними очима дивився він на неї.

– Не покладаючи крилець! – помахала вона долоньками в повітрі. – Де я тільки не була! Облітала весь Делоріан, Ґаверін, Дамірон, Оверін, й лиш у Саеріні надибала! Саме від неї потягнулись ниточки енергії до пошукового артефакту. До речі, – вона зняла з шиї підвіс з рожевим кришталем у вигляді конуса, – лови! – й кинула в руки магу. – Запевнишся сам!

Спіймавши артефакт, той трохи покрутив його в руках, наче сумніваючись в його дієвості й, зітхнувши, поклав до кишені. З хвилину він похмуро споглядав постать дівчини, постукуючи пальцем по столу, й та не витримала:

– Ілмаре! – аж тупнула вона ногою, але з крісла не підскочила, хоча явний порив зробити це був. – Ти не віриш мені?! Духу замку, що я утримую над твоєю головою?!

– Просто я пам’ятаю, як ти бубоніла, що цьому самому замку жіночих рук не вистачає, – досить саркастичним тоном процідив чоловік.

– Бубоніла не я, а бабця, – невинним голосочком уточнила дівчина.

– А хто її притягнув? Не нагадаєш, Теріс? – злостиво зіщулив очі маг.

– Чому ж одразу – притягнула? – примирливо заворкотіла та. – Прихистила нещасного духа-безхатька! Зате я тепер можу вільно літати, де хочу, не переймаючись тим, що тобі на голову щось впаде за моєї відсутності.

– Яка турбота! – сплеснув руками чоловік. – Мені й не падає! От тільки я сам ледь не падаю, коли вона турботливо гасить світло в усьому замку разом!

– Профдеформація, – постукуючи пальцем об палець, миркнула дівчина. – В її колишніх хазяїв будинок від свічок згорів, от вона й нервується.

– В мене замок! – гримнув чоловік. – З магічним освітленням!

– Ну, не постійно ж вона його вимикає, – тихо буркнула дух, згадуючи, як ледь не по руках била ту бабцю, коли вона це при ній намагалась зробити, й вмикала наново.

– Угу, – в унісон з нею мугикнув маг. – Постійно воно лиш мерехтить.

– От бачиш! Романтика! – сміхотнула дівчина.

– Теріс! – рикнув на неї чоловік. – Мені вистачає вислуховувати від матері нагадувань на цю романтику! А ти вирішила ще й якесь дівчисько оселити в моєму замку!

– Ну, знаєш! – скочила-таки дух й нервово забігала по кабінету. – Не я брала участь у формуванні її статі під час…, – вона затнулась й завмерла перед столом хазяїна замку, підбираючи слова, – ну-у-у…, ти ж розумієш, – кахикнула вона, явно стримуючи сміх, – під час тієї самої романтики, що за дев’ять місяців матеріалізувалась чомусь дівчинкою. Можеш виставити претензії її батькам! – вже відверто реготнула Теріс. – От тільки виставляти нема кому, оскільки вона – кругла сирота!

– Хоч щось приємне, – зітхнув Ілмар.

Те, як в нього втупилась дух замку, можна було б сміливо називати осудом, попри те, що обличчя її видно не було. Але саме відчуття аж бриніло у повітрі.

– Я не в тому сенсі! – обурено округлив очі чоловік. – Погано! Звісно, погано, що дівчинка зростала сиротою! Але хоч хтось не буде мені мізки зносити, коли доведеться везти її в Талерін. Скільки їй, до речі?

– Вісімнадцять! – як припечатала дух.

– За що мені це?! – простогнав маг. – Ну, хай би ще хлопець! З ним би я якось порозумівся: гарикнув – та й все. А тут: бійся лишнє слово мовити, щоб вона калюжкою не розпливлась!

– Сам не розпливись, при чому, буквальною, – пробуркотіла з-під каптура Теріс.

– Ти що маєш на увазі? – напружився чоловік.

– Ні! Ні! – замотала та головою. – Нічого такого! Сам побачиш, – дещо зловтішно додала Теріс.

– Вона – що?! Осягла матеріалізацію?! – просто впав у крісло Ілмар. – В такому віці?!

– Ну, в неї це проявляється дуже й дуже нестабільно, судячи з того, що я бачила, – стенула плечима дух. – Й далеко неконтрольовано. Таке враження, що вона й сама не знає, коли й що в неї матеріалізується, а, коли – ні.

Маг стрімко підвівся й рушив до виходу:

– Я в Магістерій!

***