Заклинателька для дракона

Глава 4

ГЛАВА 4

– Лорд Майтар згоден вас прийняти, – сухо повідомив той самий віверн, який і раніше вів з нами перемовини. – Ваш корабель теж наказали пропустити до пристані. Берегова охорона вже одержала відповідні вказівки. Нам доручено вас супроводити до лорда.

Я з полегшенням зітхнула. Капітан же, не гаючи часу, віддав розпорядження команді.

З наближенням до острова хвилююче передчуття посилилося. Все ж таки за п’ять тисяч років ми перші чужинці, яким дозволили ступити на берег Драконячого острова! І це мимоволі змушувало почуватися особливими.

Гадаю, ті самі думки долали й моїх супутників. Усі без виключення дивилися у бік острова. На їхніх обличчях читалося хвилювання. Це одна з тих подій, що пізніше розповідають дітям та онукам з неприхованою гордістю.

– Наш корабель вимагає ремонту, – заговорила я з нашим провідником. – Ми можемо зайнятися цим після прибуття на острів?

– Можете, – неохоче кивнув він. – Лорд Майтар наказав поводитися з вами, як з гостями. Ваших людей поселять в одному з портових готелів. Вас же наказали влаштувати в замку.

Це ж треба! Все-таки дарма я погано думала про дракона! Пам’ять у нього виявилася гарною, а вдячність йому притаманна. Ось тільки турбує те, що мене розділять з моїми супутниками. На чужій території хотілося б мати поруч когось із надійних людей.

– Я можу взяти з собою в замок хоча б двох моїх супутників?

– Ні, – категорично відмовив віверн. – Лорд і так виявляє вам велику милість, дозволяючи там зупинитися. Про ваших людей мова не йшла.

– Може, все ж таки представитеся? – примружилася я. – А то незручно спілкуватися з кимось, навіть не знаючи його імені.

– Клем Арге. Старший однієї з бойових трійок берегової охорони, – без особливого бажання обізвався хлопець.

А я зробила собі зарубку. Схоже, у місцевих воїнів прийняті дещо інші підрозділи, ніж у нас. Бойові трійки якісь. Гадаю, є й інші, чисельніші формування. Але мені поки що про них невідомо.

– Отже, пане Арге, я хотіла б оселитися там, де й мої люди. Сподіваюся, цим я не ображу лорда?

Клем зневажливо скривився, демонструючи, що я надто незначна особа, щоб взагалі викликати якісь емоції у лорда драконів.

– Сумніваюся, – сказав він уголос. – Але краще запитайте у лорда Майтара особисто. Я вам лише передав його вказівки.

Те, що він взагалі мені відповідає – добрий знак. Вочевидь, не хоче викликати невдоволення лорда. Той наказав поводитися зі мною як з гостею. Отже, цим можна скористатися. Чим більше я дізнаюся про Драконячий острів і місцеві реалії, тим впевненіше почуватимуся на перемовинах.

– Скажіть, а на вашому острові є звичайні люди?

– Є, – приречено зітхнув Клем, зрозумівши, що я від нього не відчеплюся. – Нащадки рабів, яких лорди взяли з собою під час переселення на острів. Багато хто з них пізніше викупився і тепер такі ж громадяни Драконячого острова.

– Отже, у вас є рабство? – неприємно здивувалася я. Дракони здавалися мені більш прогресивними.

Клем знизав плечима.

– У рабство потрапляють здебільшого ті, хто вчинив якийсь злочин чи йому довелося продатися за борги. Також є спадкові раби. Останніх цілком влаштовує їхнє становище. Вони на особливому рахунку в будинку. До них ставляться майже як до членів родини. Рабів у нас не обмежують, як це роблять у варварських країнах. Вони такі самі громадяни. Тільки з трохи урізаними правами.

– Все одно це дикість! – не погодилася я. – Ось у нас в Арміні рабство давно скасували. І всі від цього лише виграли.

– У вас і бабам, як я чув, дозволили займатися чоловічими справами, – не втримався від підколювання віверн. – І що в цьому хорошого? Баба має вдома сидіти та дітей народжувати!

Я знову відчула, як усередині сколихнулося обурення. Ось же твердолобий!

– Бачу, жінкам на вашому острові не позаздриш, – теж відпустила шпильку.

– Якраз навпаки! – не погодився той. – От був би в тебе хороший чоловік, не довелося б по морю на дірявому кориті вештатися. Сиділа б у теплі, у добрі, сукні міняла та з дітьми няньчилася. А чоловік би усі твої проблеми вирішував. Чим погано?

– А якщо я сама хочу вирішувати свої проблеми? – сухо заперечила. – І доля квочки мене не спокушає?

Клем розреготався.

– Ось про що я й кажу! Дурні звичаї у вашому Арміні! Бабам голову туманять всякою єрессю, і ті потім Мігар знає, що творять! Наші торговці, які були у ваших землях, таке розповідали! Баби у вас навіть за меч хапаються і нарівні з мужиками воюють.

– Ну, припустимо, далеко не всі, – конкретизувала я. – Але якщо самі того захочуть, то їм ніхто не забороняє будувати військову кар’єру.

Клем тільки скривився і сплюнув за палубу, демонструючи свою думку щодо цього питання. Спілкуватися з ним далі різко перехотілося. Але він і сам, схоже, надихнувся порушеною темою і продовжив говорити. Намагався «навчити» мене нерозумну, як треба правильно жити.

Я стримувалась з останніх сил і внутрішньо кипіла. Втім, з його полум’яної промови все ж таки почерпнула дещо корисне з тутешнього світоустрою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше