Глава 2

ГЛАВА 2

– Ну як, мадемуазель Габі?! – запитала наша служниця Марта. – Все вийшло? А то ваша матір місця собі не знаходить! Ось мене послала вас виглядати!

Я полегшено видихнула. Тривога виявилася марною.

Ця жінка похилого віку і старий садівник – єдині, хто залишився зі слуг. Решті довелося дати розрахунок. Марта та Том заявили, що готові працювати й без оплати, тільки за їжу. Нас вони вважали своєю родиною, а не просто господарями. Скільки себе пам’ятаю, вони жили в нашому будинку. Тож у біді не залишили. А ще вірили, що у нас обов’язково все налагодиться.

– Відстрочку нам дали, – якомога оптимістичнішим тоном відповіла я.

– Надовго? – з надією запитала жінка.

– На півроку.

– Тоді ви точно впораєтеся, мадемуазель Габі! – засяяла Марта.

Вона ставилася до мене з не меншою повагою, ніж до батька. Вірила у мене навіть більше, ніж я сама.

– Я дуже постараюся, – посміхнулася я і поцікавилася: – Як там тато?

– Вже краще. Навіть майже весь бульйон з’їв! – радісно обізвалася служниця. – У нього зараз ваша матінка. Чекають на вас із новинами.

– Тоді не буду змушувати їх чекати ще довше.

Я пройшла повз Марту і піднялася на другий поверх.

Вигляд батька, слабкого і безпорадного, змусив підкотитися до горла гіркий ком. Я звикла бачити його іншим. Сильним. Активним. Впевненим у собі у будь-яких ситуаціях.

Раніше це був високий, привабливий, темноволосий чоловік. Йому нізащо не можна було дати шістдесят п’ять років. Навіть сивини практично не було. Тільки біля скронь.

У день, коли нам повідомили про смерть Роберта, в нього стався апоплексичний удар. Батько навіть зовні змінився. Сивина всипала всю голову. Лоб збродили глибокі зморшки. Батько тепер майже не рухається. Спочатку навіть говорив важко.

Лікар, якого ми змогли собі дозволити, дав невтішний діагноз. Без особливого лікування батько навряд чи повернеться до нормального життя. Усі ми розуміли, що він має на увазі. Товари з Драконячого острова. Ті, що коштують нечуваних грошей. Нам зараз вони не по кишені.

Мама теж дуже здала. Але в присутності батька бадьорилася. Не показувала справжніх емоцій. Плакала лише тоді, коли він цього не бачив.

Зараз вона сиділа біля його ліжка та поїла лікувальним відваром. Наша Марта, на щастя, розуміється на травах. А коштують вони недорого. Тож їх ми собі можемо дозволити.

За моєї появи батько відвів від себе мамину руку з кухлем. В його очах, звернених на мене, читалося німе запитання. І я поспішила його заспокоїти:

– Бергер погодився почекати. Дав нам півроку.

Про подробиці нашої з Клодом Жабою угоди батькам поки краще не знати. Їм і так потрясінь вистачає.

Батько кивнув, але одразу ж спохмурнів.

– Тепер мені треба якнайшвидше встати на ноги! Попливу на «Північній зірці» в Гріндхіл. Сподіваюся, старий Мартін повірить мені на слово. Дасть партію гріндхілського дуба у борг. Його можна буде вигідно перепродати у Скайрії. Або на північно-східних островах. Там наберу іншого товару та…

– Батьку, нумо дивитися на речі тверезо, – перервала я його. – Не може бути й мови про те, щоб ти сам кудись плив! Твоя справа зараз – лікуватися і якнайменше нервувати.

– Але хто тоді? – він стомлено зітхнув. – Грег сам не потягне цю справу. Він тільки на мореплавстві добре розуміється. А у торгівлі повний профан.

Грег Мілн на прізвисько Старий Сом – капітан «Північної зірки». Той, з ким тато розпочинав свою справу. Грег давно міг уже все кинути та осісти на березі. Але сухопутне життя не для нього. Власну родину так і не завів. Корабель та наша торгова компанія – для нього єдиний сенс життя. Ніхто з нас не сумнівався, що Старий Сом ризикне вирушити у повноцінне плавання, якщо попросимо. Він постійно розповідає історії про свої молоді роки, коли обходив майже весь світ на різних кораблях. І вочевидь сумує за тими часами.

– З ним маю відправитися я, – рішуче оголосила, чим викликала очікувану реакцію.

Мама охнула, а батько ще більше насупився.

– Про це не може бути й мови! – категорично заявив він.

– Іншого вибору у нас немає, тату. І ти це знаєш, – я була непохитна. – До того ж в мене є план. І він перспективніший, ніж поїздка до Гріндхіла.

– Щось мені твій план заздалегідь не подобається, – обізвався батько. – Відчуваю, це якась авантюра!

– А в нас немає іншого виходу, батьку, – знову висловила очевидне. – Якщо не ризикнемо, то втратимо все.

– Якраз у тебе вихід є! – заперечив тато. – Не треба пхати голову в петлю разом із нами. У нас є знайомі не лише у Прейті, а й в інших містах. Хтось із них візьме тебе на роботу. Про твої здібності вони знають. Тож будуть раді такій тямущій працівниці.

– Я вас не кину. І це не обговорюється! – мабуть, надто різко обрубала я. – Куди ви, туди та я. Тож змирися з тим, що ми в одному човні. І краще поміркуймо, як випливти на берег.

Мама схлипнула і відвернулася. Батько стиснув щелепи.