Розділ 27. Хто ви?

Новий імпульс, немов блискавка, прошив тіло Кирени струмом, змушуючи його сіпнутися та напружитися в і без того не в найбільш зручній левітації. Серце обох дівчат спинилося на довгі секунди, які порушували лише стривожені кроки та здавлені, стишені голоси. Ні для кого в цьому таборі насправді й не було секретом те, що відбувалося в той момент. І на превелике здивування пірата, Морбела Сільванського, нікому також і не було байдуже до наслідків. Завмерли всі, вже знаючи, що варто очікувати неминучого. Але ніхто не хотів чи то просто боявся — припинити процес.

А потім настала темрява. Зловісна, тиха, спокійна, яку раз про раз пронизували блискавки, що знову й знову зупинялися серце дівчат та запускали його в новому, подвоєному темпі. І легка бліда аура, здавалося, з’явилася на горизонті. Химерна та страшна, вона немов показувала чим це все завершиться. Адже також ні для кого не були секретом давні казки про те, як в прадавні часи відходили покійники.

Нова блискавка, що встигла прорізати темряви рівно за секунди до того, як перші промінчики сонця знову затанцювали по гілочках дерев — була інакшою. Вона не просто летіла, а знищувала все і всіх на своєму шляху. Але лиш поки не добралася до неї. Легка й ніби невагома, як та голка невмирущого — вона одним лиш уколом, ударом, зруйнувала купол, що оточував імпровізоване левітоване ложе.

Яків розкидав лісових піратів направо й наліво, не темлячи своєї люті та водночас не даючи їй полонити його свідомість. Скільки б разів він цього не згадував — письменник прийшов сюди зовсім не вбивати. Він був творцем цього світу й останнього, чого б він хотів — це втратити свої творіння. Проте звісно на першому місці в нього завжди була вона. Та, хто постійно приходила до нього в снах, у спогадах, а тепер — та хто молила його про порятунок, хапаючись за рештки своїх примарних сил.

Кшиштоф мчав поруч, прямісінько за своїм другом, несучи з собою найціннішу реліквію, що ще могла врятувати Діну. Звичайне перо — таке символічне для обох письменників та порожній аркуш найзвичайнісінького паперу, який саме цього дня набув своєї особливої ваги. Найвіданніший слуга та найвірніший друг роздирав на собі шкіру, пишучи кров’ю продовження для неї. Для них обох. І ніхто й ніщо на світі не мав дізнатися, якою ціною вони його отримають. Хоча бліда постать Діни, як і змучена — Якова — прекрасно розуміли, на що з перших же секунд перебування в цьому світі вони встигли приректи своїх героїв.

Пірати лютували та перегруповувалися, намагаючись стримати несподіваних нападників. Як мінімум зупинити їх там, звідки вони ж і прийшли. Нейтралізувати, поки вони не дісталися занадто далеко. Але цим же й заганяли себе у пастку, адже може в моменті їх і було більше, проте вони все ще були на Янсофому шляху.

Коротке волосся чоловіка майже не тремтіло, лише меч раз у раз розрізав повітря, завдаючи чітких, проте все ще абсолютно не смертоносних ударів. В карих очах зовсім не виднілося… Там не було взагалі нічого. Немов їх покрило яке волокно, що робило самого чоловіка невразливим до ворожих ударів, що скидалися йому радше на укуси комаря.

Аж поки на його шляху не з’явився він і мало не вибив з управлінця дух надто знайомою та близькою магією. Її магією. Такою рідною, близькою…Хоча..все ж була різниця. Його магія не зцілювала — вона була дещо іншою, жорстокою, озлобленною життям. Життям, якого у Морбела Сільванського не було. Немов його просто вкрали.

— Дурень! Ти мало їх не вбив!

— Помиляєшся, я майже повернув її, — зухвало виправив Морбел, відкидаючи набридливе пасмо чорного волосся та вдаряючись новим ударом магії прямісінько в землю під ноги Якова, знерухомлюючи ті.

— Без магії та значної частки життєвої енергії… Не будь смішним. Вона б загинула впродовж кількох днів. Вони обоє, — Яків одним лиш вправним ударом обрубав енергетичні ниті та скерував їх вибух, щоб злетіти до дерева. Подалі від пірата, якого зупинила на півкроці жорстока правда, якої той до кінця досі не усвідомлював.

Але в одну з останніх митей Морбел вп’явся в нього, відкидаючи назад на землю та знерухомлюючи новими заклинаннями, що як ті ліани облітали все тіло правителя, не даючи тому ані поворухнутися.

— Думаєш, робиш комусь краще? Нападаєш, граєшся людськими життями… Навіщо тобі це все? — Яків скористався можливістю та за допомогою магії нападника спробував зв’язатися з Діною, відчути її. Зрозуміти, що та жива, в порядку. Хоч і досі ще можливо в чужому тілі.

— Можу запитати це саме, — зухвало посміхнувся Морбел, поволі тягнучи Янсофового меча по долівці, усе ближче наближаючи його до голови правителя. — Думаєш, що якщо зайняв чужий трон, то тобі вже все дозволено? Думаєш, що будеш кращим за неї? Істинну принцесу, яку підтримує увесь народ?

— Ну точно вже кращим Зейлани, — пирхнув Янсоф, напружуючись. Його магія у поєднанні з чарами пірата все шукала зв’язок, якого так і не було.

За спиною Морбела безшумно пронеслася тінь Кшиштофа й Яків трішки попустився, даючи другу шанс. Можливість застосувати ті дивні чари, що заволоділи ним. І хоч він гадки не мав, що відбувається, надій в нього залишалося мало. Без повного розуміння світу та його чарів — він радше був кориснішим у ролі ляльки-розвідника в руках пірата, ніж спіритуальним цілителем.

— Це ти про ту нікчемну підміну, що стільки років грала роль принцеси? Ха, вона не достойна й її нігтика, — Морбел провів поглядом до того місця, де знаходилася Кирена. Якраз тоді, коли Кшиштоф зник за міцним стовбуром дерева.