Розділ 25. Загроза

— Як це ви її не бачили?! — прогарчав Янсоф на охоронців, що мали зберігати спокій та стежити за всім у цьому коридорчику лівого крила.

— Сір, але ж хіба вона не в покоях? Ми чули, що вона й кроку ступити не може — як би вона їх покинула? — досить молодий чоловік задавав питання, але з кожним з них ніби тільки й робив собі гірше.

— Ну як бачите — її там нема, — Янсоф зазирнув своїми палаючими від люті очима прямісінько тому в душу. Але той ніби не розумів всієї ситуації та прямо таки зиркнув у сторону покоїв — Чи ви думаєте, що я сліпий?

— Ну що ви, Сір. Просто Чарлі новенький і… — голова охорони, що якраз підійшов на шум, спробував вступитися за нікого іншого як свого сина, який тільки-тільки прийшов на службу.

— Мені не потрібні ваші виправдання. Знайдіть її! Якщо треба — зберіть всіх.

— Дозвольте уточнити, з якою метою ми маємо це робити?

Янсоф аж спалахнув золотим вогнем магії від люті, переходячи у над-форму — простір, де немає нічого, але водночас і все. А ще…там була вона. Новоспечений правитель бачив, як дівчина намагається безуспішно оборонятися, будучи оточеною з усіх боків. Та злісно проревів, дивлячись як Кирена падає без свідомості прямісінько в чиїсь руки.

— Карнелл! — проричав Янсоф, звертаючись до голови охорони. — Прочешіть увесь ліс. Поверніть її та знищіть всіх, хто стане на вашому шляху.

Янсоф було обернувся, щоб піти геть, але різко завмер. Поки його серце так і бунтувало проти звичайного затишку покоїв та закликало до дії – ті бевзі просто стояли на місці, ніби щойно були не отримали терміновий наказ.

— А, і так, — повернувся Янсоф, пронизуючи поглядом кожного, кого бачив. — Якщо повернетеся без неї — живої та неушкодженої, то можете вже й не повертатися. Тут не буде місця для ледарів та боягузів!

У відповідь він отримав лиш мовчазні кивки, яких вже навіть не бачив, поглинений завзяттям. Навіть досить таки м’який Яків цілком поділяв його думку та абсолютно погоджувався, що їм також варто вирушати на пошуки. Що б там не було.

Вона кликала його у над-формі, просторі, що завше вказував на найважливіше покликання в житті. Найближчий контакт. Долю. І якщо вже він побачив там саме її… Все могло бути або надто погано й Кирена підсвідомо викликала його, як останнього контакта в порівняній безпеці. Або…в цього світу були плани на них обох.

***

Діна скривилася від болю. Відчуття, ніби її шию та потилицю розрізають навпіл — було першим, що взагалі вона змогла відчути. Та й чи не єдиним. Здавалося, що навіть її думки витягують з неї якимось чином. І тут навіть припускати не було чого, що білий ореол навколо неї, що допомагав левітувати над…це точно не була земля й роззирнутися дівчина також не мала можливості.

— Що відбувається?

— Ой, прокинулася! — поруч прошмигнув ще зовсім маленький хлопчик з милими ямочками на щоках та білявими кучериками. Ну зовсім як янголятко.

І не встигла Діна навіть до кінця усвідомити свою думку, як буквально на її очах в хлопчика за спиною з’явилися малесенькі крильця, що затріпотіли на вітрі. Буквально секунда й маленького бешкетника не стало. А це й було навіть не питання, бо судячи з суворого вигляду її сторожа при всьому параді — ніхто не мав права наближатися до неї.

— Що зі мною відбувається? — перепитала Діна, з подивом помічаючи, що їх з Киреною тіло було вдягнене вже зовсім не у їх вже радше ганчірки, а досить просту й красиву сукню сірувату сукню. Надто схожу на ті, які вона бачила в серіальчиках про якісь ритуали. — Що ви зі мною робите?! Відпустіть негайно!

— Принцеско, ну що ж ти так рознервувалася, — в полі, доступному їй для огляду з’явився той самий «пірат». Але от тільки вже в трішки іншому одязі — сорочка була вже не такою простою — вишивка смарагдовими нитками прикрашала її, надаючи більшої значущості та чітко маркуючи те, що в нього тут явно був якийсь вплив. — А ми он тобі скринінг робимо, щоб перевірити, що з тобою все добре. Зараз як побушуєш, то всі тести нам зіпсуєш — доведеться присипляти.

— А може будеш говорити по правді? — Діна зазирнула ніби в саму душу пірату. — Думаєш, надто дурна, щоб зрозуміти, що це зовсім не пов’язано з моїм здоров’ям?! Невже маю повірити, що вам не начхати на моє самопочуття?

— І все ти бачиш… — хмикнув пірат, але якось надто добродушно. Та й…попри всю напускну бундючність було в ньому щось таке, що притягувало увагу. Щирість й дивне відчуття спорідненості, які особливо в ці моменти відчула Кирена, мимоволі вириваючись на поверхню та беручи контроль над тілом.

— Хто ти? — тремтіння в голосі дівчини важко було назвати переляком. Це було радше… нервове, але в приємному ключі. Таке, коли ніби як чекаєш на дуже хороші новини, але ймовірність яких одна на мільйон. Чи навіть менше.

— Ну нарешті ти тут, істинна власнице цього тіла, — посміхнувся пірат, ближче підбираючись до практично знерухомленої дівчини, по якій досі проходили сканери магії.

— Звідки ти…

— А для чого це все по вашому? — хмикнув пірат та почувши окрики знизу, заметушився, поглядаючи, що відбувається. — Розумієте, мені подобається спілкуватися з вами обома, особливо з цим самовпевненим створінням, але нам від вас потрібна тільки одна.