Розділ 23. Пташка

Перші ласкаві промінчики м'яко огорнули сплячу дівчину. Вона не була тутешньою — це було помітно й за кілометр. Та й зовсім не призвичаєною до такого способу життя. Хоч і працювала дрібною служницею, але все ж між холодною кам’яною підлогою був який-неякий, але все ж матрас. В лісі ж не було нічого такого, тому дівчина щулилася, загортаючись в таку-сяку тканинку плаща, яку встигла прихопити з замку.

Була б Діна все ще на своїй рідній Землі й у своєму улюбленому Києві - давно вже б злягла з сильною застудою. Але тут у неї було щось значно краще за можливість уникнення такого не надто примного заняття. Кожна година, яку вона проводила у такому собі єднанні з землею — зцілювала дівчину. Допомагала остаточно стати собою — тією самою дівчиною, яка й була істинною власницею магії життя. А ще…вона мала щось значно більше, ніж навіть могла б уявити. Точніше не вона, а Кирена, проте бідна й зломлена дівчина, що змалку не знала спокою, ставши жертвою обставин — навіть у найсміливіших думках не могла припустити цього. Того, що доля мала для неї зовсім інші плани…

Діна поворухнулася, натягуючи на себе не таку вже й довгу та теплу тканинку й посміхнулася сама до себе. Ще б пак — хто б міг подумати, що письменниця та за сумісництвом типова офісна працівниця, яка днями просиджувала в ноутбуці — відчує настільки потужне єднання з природою. Тільки вона й ліс…

— Кхм…— пролунало прямісінько в Діниній голові, нагадуючи їй, що вона тут взагалі-то не одна. В неї є ще й Кирена під боком чи як то його правильно сказати.

— Ну вибачай. Я постійно забуваю, що ти також є тут.

— Ось тобі й плата за користування тілом та магією. Ні дякую, ні будь ласка, — спробувала зіронізувати Кирена, хоч вона цілком мала рацію.

— І справді, — аж підскочила на ноги Діна, хоч розуміла, що їй немає перед ким вставати. — Дуже дякую тобі за все. Можливо, якби не це тіло, то я взагалі б не вижила.

— Або потрапила б в тіло Зейлани й мусила вживатися з тією несповна розуму, — підкинула мудру думку Кирена.

— Ох, навіть не нагадуй про неї. Хоч трішки видихнемо від її присутності поруч. Вона ніби виїдає не просто твою енергію та магію, а й все, що є навколо. Якби не бачила, що вона людина, то подумала б, що це нонкаракс. Але ж як можна бути настільки подібною…

— Знаєш, а в чомусь ти маєш рацію. Вона навіть ніби існує на якомусь іншому рівні, ніж ми. Ця сила, можливості…я не часто в палаці зустрічала людей, які володіють магією. Та й взагалі ніде не була, окрім нього. Але така магія — дуже непроста й така ж унікальна, як наша з тобою. Хоч ми й володіємо найпоширенішими чарами в королівстві Месьйон, але такого типу я не зустрічала ні в кого. 

— Окрім Зейлани, яка й забрала сили в нас, — коротко підсумувала Діна.

Вони обоє зітхнули. Діна фізично — Кирена десь там подумки. Але ні в кого з них не було часу на зволікання. Потрібно було вирушати далі — кудись вглиб. Туди, де їх ніхто не зможе знайти доти, поки вони самі не вирішать вийти до людей й новим хаосом — знову повернути палацу порядок. 

І Діна рушила. Спершу абсолютно бадьоро, підхоплена радісним щебетанням Кирени,  яка вперше за все своє життя відійшла так далеко від королівського замку. Вона так була схожа на веселу пташечку, що була з ними протягом всієї їхньої ходи. Такої ж сіренької, якою спершу й здавалася Кирена. Але з кожним кілометром вона здавалася все цікавішою та лукавішою. А найважливіше — зовсім не схожою на пташину. Ба більше — вона почала викликати дивну тривогу. І Діна ніяк не могла цього пояснити, хоч як би не намагалася. 

Веселунка просто була поруч. Маленька, зовсім не ляклива й вкрай проворна — вона пурхала поперед Діною та дівчина надто пізно зрозуміла, що це була приманка. Чудово спланована гра, яка вела дівчат прямісінько туди, де їх вже давно чекали…

— Ну привіт, — з-за спини дівчини, так схожої зараз на Пенелопу Круз вискочив чоловік, що був практично викапаним піратом.

Чоловік абсолютно не здавався страшним після зустрічі з нонкараксом, але від нього аж віяло небезпекою. Його темні очі прискіпливо вивчали Діну, намагаючись зрозуміти кожен її майбутній крок. І він безпомилково вгадував його, майже невагомо переміщуючись рівно на два метри від дівчини, куди б та не повернула. Ба більше — робив це так плавно й красиво, що з його білою сорочкою з довгими кружевними рукавами та штанами близькими до класичного крою — це було схоже на вальс. Чи як там називається той танець, де пара не має торкатися одне одного, а радше відчувати…. Бо так, Діна однозначно відчувала наростаючу лють на раптову перепону на її шляху.

— Що тобі треба? — дівчина зиркнула на нього, подумки готуючись до бою. Ось тільки б зрозуміти до бою за що…

— А ти як думаєш?

— Ось тільки давай без цього всього. Говори прямо, — одразу обрубала Діна, яка і в своїй творчості страшенно не любила мямлити одне й те ж. 

— Ну, принцеско, як буде ваша ласка, — “пірат” схилився в низькому поклоні та поки Діна втратила пильність — підскочив до неї, притискаючи лезо ножа  до нічим не захищеного горла дівчини. — Мені потрібна “Ви”.