Розділ 22. Втеча

Коридори замку здавалися нескінченними лабіринтами, що дихали холодом каменю. Діна рухалася практично непомітно, всім тілом втискаючись у кожну нішу, коли чула кроки вартових. А як тільки вони стихали — важко та вкрай некрапливо просувалася далі, відчуваючи, що сил вже майже не лишилося. Ні фізичних, ні чарів.  

— Де ж цей гобелен... — гарячково шепотіла вона, пригадуючи власні описи. — Третій поворот за галереєю предків, східне крило. Гобелен із зображенням полювання на срібного оленя мав би бути десь тут, але що…

— Ти впевнена, що він там? — пролунав прямісінько в голові голос Кирени, цього разу значно чіткіший, ніж раніше. Дівчина була на диво впевненою у свої словах. — Я прожила тут усе життя і ніколи не чула про таємні ходи в цій частині замку.

Діна лиш криво всміхнулася, пригадуючи, як о третій ночі дописувала цей момент до чернетки. Яків якраз попросив її покращити один з моментів втечі принцеси, але дівчині було ліньки вигадувати щось надзвичайне й вона просто нізвідки дописала таємний хід, яким тоді втекла героїня.

Дивно виходить, еге ж? На сторінках тікає принцеса, а в реальності — вона, Діна. Звичайна попаданка у цю абсолютно виняткову книгу. Адже це вперше творці стали заручниками власного творіння, а лінь авторки тепер стала єдиним шансом на порятунок її ж, але тепер вже як персонажа. Отака ось іронія.

— Це тут, — чомусь шепнула сама до себе чи то до Кирени Діна.

Одна зі спалень в крилі була геть запилюженою. Принаймні кілька пчихів з боку Діни явно свідчили про це. І це було досить дивно, зважаючи на чи не єдиний вихід до таємних ходів, що вів саме звідси. З-за грубої тканини гобелена, яка ховала нішу — прямісінько в прохід, що відкрився важелем — замаскованим уламком цегли, яка от-от збиралася відпасти.

Діна тихенько прослизнула всередину та вчепившись у інший важіль — потягнула стіну назад на місце, відпустивши тільки тоді, коли механізм клацнув і темрява повністю поглинула її. Тепер вони з Киреною були там самі. Відрізані від світу фальші, ітриг та зради. З нікчемним резервом магії, якого б не вистачило навіть на те, що запалити якийсь світлячок та зрозуміти, куди ж взагалі рухатися далі.

***

Тим часом у кабінеті Якова панувала інша атмосфера. Зейлана, як героїня цього вечора, була дбайливо загорнута в теплий плед та відігрівалася біля каміна. Хоча по правді хотіла, щоб її теплом зігрівав той, хто замість того, щоб хоч трішки спокійно посидіти — нервово міряв кроками кімнату.  

— Янсофе, я вважаю…— почала було Зейлана, але зрозуміла, що той її навіть не чує, поглинений власними думками. А тому заговорила гучніше. — Мій королю, присядь хоч на мить! Відпочинь вже нарешті. Все позаду, час хоч трішки розслабитися й відпустити ситуацію.

Яків зупинився, навіть не дивлячись на Зейлану. Його погляд прикував вогонь. Його палахкотливі язики лизали оберемок деревини, дбайливо складений слугами. Він чув білявку з зовнішністю тієї, кого кохав. Логіка підказувала, що це вона і є. Адже яким чином пояснити те, що в неї інший компонент такої потрібної йому магії, щоб мати змогу вижити в цьому світі. Але…все одно кожна річ навколо здавалася неправильною. Немовби він щось пропускає. Або не щось, а когось — тут тендітну дівчину, яку йому досі хочеться захисти понад усе. І ця зневага Зейлани…він не чекав цього від тієї, кого знав усе життя. Щоб там не було, вона б не поводилася таким чином. Не дивилася так хижо. Адже цього не прописували у книгу ні Діна, ні він.

— Чому ти раніше не казала, що володієш магією життя? — запитав він, різко повернувшись до неї. — Я вважав, що цей дар унікальний у такому напрямку, як оце застосувала його ти. І не кажи, що не знала. Тільки глухий не почув би, що я розшукую по всьому замку власницю цього дару.

Зейлана на мить завмерла,  побілівши на долі секунди, але швидко опанувала себе.

— Я й сама не знала, Янсофе. Вона прокинулася в мені лише тоді, коли я відчула загрозу для твого життя. Кажуть, справжня любов здатна розбудити навіть приспані сили. Хіба це не диво? Здається, я починаю до тебе відчувати щось значно більше за те, що здавалося мені звичайною симпатією.

Вона підвелася і підійшла до нього, кладучи руки йому на плечі. Її очі блищали в світлі вогню, але Яків раптом відчув не тепло, а мороз, що пробіг по шкірі, немов хтось десь відкрив вікна посеред лютого. Вона виглядала як Діна, пахла як Діна, але в її словах не було тієї глибини, яку він відчував у коротких, уривчастих фразах «паралізованої страхом» Кирени.

***

Діна важко спускалася гвинтовими сходами вниз. Повітря ставало вологим і пахло землею. Здавалося, навпаки їй мало б бути гірше. Та й вона взагалі пройшла значно більше, ніж взагалі думала, що зможе подолати. Але раптово магія всередині неї почала повільно пульсувати — не яскравим спалахом, а ледь помітним теплом у сонячному сплетінні. Це відчуття нагадувало пісочний годинник, порожня частина якого починає наповнюватися, маючи до цього лиш кілька піщинок.

— Вона забрала лише те, що було на поверхні, — раптом зрозуміла Кирена всередині неї. — Джерело... джерело магії життя знаходиться глибше. Вона не змогла його вичерпати, бо воно належить душі, а не тілу. Як би Зейлана не хотіла — їй би це ніколи не було під силу.

— То ти хочеш сказати, що ми можемо повернути своє? — Діна важко сперлася на стіну, перепочиваючи. Хоч робила це все рідше й рідше.