Розділ 20. Нонкаракс

Синява не просто вирувала — вона розривала простір із жахливим звуком, схожим на тріск сухої палаючої деревини. З розлому, що утворився на місці вікна, війнуло могильним холодом, абсолютно непритаманним для порівняно теплої пори року. І з кола чарів, яке радше нагадувало рану у світобудові, аніж портал, почало вилізати те, що ні Діна, ні Яків досі не бачили на власні очі. Їх найжахливіше творіння, здатне зруйнувати увесь цей світ.

Спершу з темряви виринула кінцівка — чорна, наче згусток нафти, але з гострими, як леза, кігтями. А за нею вже потягнулося й тіло, яке, здавалося, поглинало саме світло навколо себе. Нонкаракс у своїй безпомилково гидкій подобі, власною персоною. Істота з четвертого королівства, про яку в чернетках Якова завжди не так багато згадувалося, але й цього було цілком достатньо, щоб ніколи не захотіти побачити її.

— Ні-ні-ні… — прошепотіла Зейлана, відступаючи на крок.

Її обличчя, що мить тому випромінювало зверхність, тепер спотворив жах. Вона, як ніхто інший, відчувала природу цієї потвори. Адже це частково була і її сутність також, проте тут вона була доведена до абсолюту. Істота, яка не просто краде магію, а знищує саме джерело життя.

Нонкаракс видав звук, схожий на скрегіт металу по склу, що з описів Якова був, власне, бойовим кличем і кинувся вперед. Але не на Діну. Не на Зейлану. Його бездонні очі втупилися в Якова — наразі носія найпотужнішої магії в цьому замку та того, хто зовсім нещодавно був прямісінько біля джерела.

— Янсофе! — крикнула Діна, намагаючись підвестися з ліжка, але ноги її не слухалися.

Письменник, який надто невчасно помінявся контролем над тілом з Янсофом — гадки не мав, що робити. Контроль над магією він тільки починав опановувати й навіть звичайному попаданцю до цього магічного світу було цілком зрозуміло, що так просто цих істот не перемогти. Особливо, якщо не певен стосовно правильності заклинань. Проте й просто залишатися на місці він просто не зміг, тому діючи суто на інстиктивному рівні — Яків викинув руку вперед, а з його долоні зірвався потік вогню.

Це не було заклинання для знищення нонкаракса — Яків прекрасно усвідомлював, що самотужки в нього нічого не вийде, тому в нього був інший пріоритет — закрити портал між королівствами. Залатати цю вкрай небезпечну діру, через  яку будь-якої миті могли прорватися нові монстри. І проти більшої кількості вони зараз точно не готові були протистояти.

Проте яскрава магія вогню, протилежної стихії до тієї, що зараз вирувала у порталі — навіть не змогла дістатися до своєї  цілі. Нонкаракс опинився прямо на її шляху та з задоволення розкрив чорну пащеку, з насолодою поглинаючи магію, яка його тільки посилилася та зробила більшим.

Яків розгублено завмер. Якщо він розумів, що не зможе нічого сам зробити цій істоті, то чомусь навіть не подумав, що буде, якщо вона просто використає його чари проти нього. Перевага й так була не на його боці, а тепер…маючи його магію й розуміючи її природу…чи залишався в нього хоч найменшенький шанс?

І потвора стрибнула.

У цю мить у голові Зейлани, яка практично просто підвисла, не розуміючи, що взагалі відбувається і як істоти, добре знайомі їй з дитинства, змогли потрапити аж сюди. Проте що вона усвідомила напевне — якщо Янсоф зараз загине, то її останній хитромудрий план стосовно корони також це зробить разом із ним.

Адже після захоплення влади у Месьйоні Шерборном — нікого взагалі не цікавитиме, хто ж тут правив до цього. Тільки одному Янсофу це й було небайдуже. Явно через джерело та дбайливість до народу. А тому в Зейлани не було виходу. І хоч як би вона не ненавиділа Кирену й те, що джерело знає їх таємниці, вона не могла просто залишити її на поталу, коли він був тут. Та й не могла поставити життя Янсофа під загрозу.

— Ідіот! — викрикнула вона, кидаючись між Яковом і потворою.

Вона не збиралася бити нонкаракса своєю порожнечею — це було б марно. Тому дівчина одразу ж зачерпнула з того резерву, який старанно випивала з Кирени. Магія життя запульсувала в її жилах, продираючись на поверхню.

Зейлана виставила руки і потік смарагдового світла вдарив у груди потвори. Нонкаракс заревів, але цього разу від болю. Магія життя, якою вдарила Зйлана, після поглинання магії Янсофа, була для нього отрутою. Надто густою й насиченою, такою, що от-от захлинешся, але ні. Її було не достатньо. І нонкаракс швидко цим скористався, приходячи до тями та замахахуючись лапою, готовою розірвати дівчину, буквально випиваючи її всю.

— Янсофе! — крикнула дівчина в останні секунди, одним своїм покликом викликаючи герцога взяти контроль над своїм тілом.

І о так, Янсоф не збирався ставити питань. Він був надто знайомий з цими потворами ще з тих часів, як вони знищили його родину. І він прекрасно знав, як з ними боротися та розумів, що Зейлана знадобилася поруч якраз вчасно.

— Подавися, потворо! — крикнув Яків, доповнюючи магію Зейлани своїм снопом вогню.

Дві сили зіткнулися, об’єдналися та полетіли прямісінько на нонкаракса. Золото Янсофа обплело зелень життя, яку вивільняла Зейлана. Це було поєднання двох найпотужніших сил і тільки воно могло знищити нонкаракса.

Промінь сліпучо-білого світла вдарив у потвору з такою силою, що ладна була зрушити гори. Істота заверещала зі звуком, від якого полопалися всі скляні предмети в приміщенні та яке нестерпне було й для самих Кирени, Зейлани та Янсофа і врешті почала розпадатися на попіл. Розкол у просторі затремтів і миттєво закрився, відрізаючи шлях до четвертого королівства.