Розділ 19. Знову портал

Гул у Залі Рад на мить стих, коли масивні дубові двері розчинилися перед Яковом. Десятки очей — втомлених, підозрілих, а подекуди й відверто ворожих — впилися в нього так, ніби від слова письменника залежало те, чи отримають всі вони щасливий фінал. Хоча так… тут вони були не просто персонажами, а живими людьми, які чекали від нього рішень, що визначать долю королівства.

Яків відчув, як спітніли його долоні, а подих збився, викликаючи легкий рум’янець, який ховала за собою густа, проте доглянута щетина. У реальному житті він міг би просто перекреслити невдалий абзац. Тут же кожен його крок «писався» відразу начисто. І в нього не було ні шансу виправити помилку, ні прекрасного бетарідера, що міг би ткнути його носом в помилки, поки тих не побачив світ.

— Ваша Величносте, — вперед виступив старий лорд Галліус, чиє обличчя нагадувало пожовклий пергамент. — Джерело магії вкрай нестабільне. Ви привели до замку дівчину з порожнім резервом, яка висмоктує життя з Месьйону. Ми вимагаємо негайного ритуалу відсікання.

Яків уважно поглянув на чоловіка, ніби розглядаючи його пошрамоване в боях обличчя, що вже давно втратило свою свіжість. Хоча насправді в голові Якова, неначе ті шестерні, прокручувалися думки. Про яке ще відсікання була зараз мова? Він якось на самому початку створення книги прописував усілякі там ритуальчики й все таке, але Діна якось попросила його показати перші чернетки й він просто подумав, що половина всього просто не дотягує до рівня книги. А тому просто стер усе зайве. І ритуал явно потрапив до їх числа. Інакше б він розумів, про що йде мова.

— Тобто ви пропонуєте вбити гостю, яка врятувала мене від нонкараксів? — несподівано на допомогу прийшов Янсоф, який навіть у стертому чи як виявляється — не написаному — розумівся значно краще. — Джерело реагує на загрозу, а не на дівчину.

— Загрозу? — пирхнув Галліус. — Загроза в кімнаті нагорі!

— Вона прикрила мене собою на тому балу! І я не дам абикому звинувачувати ту, кому я завдячую своїм життям! — Янсоф не говорив, його голос ніби гримів по всьому залу, змушуючи принишкнути навіть найбільш незговірливих радників. Та навіть Яків повірив, хоч знав, що ніякої загрози для них на тому балу не було.

— Але ж… — навіть самовневнений Галліус, здавалося, розгубив усі свої слова.

— Я все сказав! — грізно промовив Янсоф, окидаючи впевненим поглядом всіх присутніх.

А потім правитель раптом зігнувся, ніби отримав удар у сонячне сплетіння й той вибив з нього увесь дух. Проте це відчувалося не фізично, а десь на підсвідомому рівні. Немов його власне життя перебувало під загрозою. І це був абсолютно не якийсь там страх. Крик Діни пролунав не у вухах, а в самій суті його авторського зв'язку з цим світом. Вона кликала зовсім не Янсофа, а його, Якова. І він не міг більше залишатися в цій нестерпній залі.

— Остіне! — Яків розвернувся до цілителя, ігноруючи обурених лордів та герцогів. — Залишайтеся тут. Та заспокойте нарешті Раду. Думаю, ви більш профільний у цьому питанні. І що б не сталося, не давайте їм наблизитися до джерела. Воно потребує спокою й певний — ви це прекрасно розумієте.

— Але Ваша Величносте, ви куди? — розгублено промовив Остін вслід майбутньому королю, який вже було повернувся в бік виходу.

— Виправляти помилки, — кинув Яків через плече, вже зриваючись на біг.

Тим часом у кімнаті Діни повітря стало густим і солодким, як отруйний нектар. Зейлана — чи та істота, що займала її тіло — повільно наближалася. Від її піднятої руки тягнулися тонкі сріблясті нитки, що впивалися в стіни кімнати, витягуючи з них залишки тепла та магії.

— Янсоф не прийде, — прошипіла вона. — Він занадто зайнятий спробами не зганьбитися перед своїми ж лордами. Проте не хвилюйся, тут є я і тобі не так вже багато залишилося. Знаєш, я до останнього не думала, що це ти. Але ваш з джерелом зв’язок і твоя раптова поява на балу. Я мала б здогадатися…

— Ти про що?

— Про одну прикру помилку, яка сталася багато років тому. Мама знала, що так буде, але мій таточко виявився надто недалекоглядним. Далеке заслання — ха. Вже один раз не спрацювало. Мали б врахувати всі тонкощі і… Нехай. Я виправлю це прямо зараз.

Вона різко опустила руку, і сріблясті нитки кинулися до Діни, як змії.

Дівчина заплющила очі та заледве змогла накритися хоча б ковдрою. Хоча та не ховала ні її голови, ні не допомогла б ніяк проти магії Зейлани. Та й відверто кажучи — Діна не знала жодних заклинань. Чаклувала кілька разів на інтуїтивному рівні та й по всьому. Це аж ніяк не допомогло їй зрозуміти магію цього світу. Проте вона як ніхто знала, що магічний світ, що складається з чотирьох королівств ой як сильно тримається на уяві. Уяві Якова. Проте якщо він — творець цього світу, то вона ж — його перший читач, головний критик і редактор. А це ще нічого собі. Тож кому як не їй мати своє право голосу в цій історії.

— Це мій простір, мої правила, мій світ, моя магія врешті-решт, — промовила вона, уявляючи, як навколо неї виростає стіна. Не з каменю, а з чистого світла — того самого, що горіло в очах Якова, коли він розповідав їй про свою книгу вперше та потім кожного божого дня. Як активна слухачка — вона як ніхто заслуговувала, щоб чари спрацювали. Хоча б зараз.

Зіткнення було беззвучним, але потужним. Сріблясті нитки розбилися об невидимий бар’єр під враженим поглядом Зейлани, яка абсолютно не чекала опору. Кімнату затремтіла, ніби від вибуху, і по стінах поповзли глибокі тріщини. А двері взагалі з гуркотом вилетіли з петель, розбиваючи собою вікно.