Розділ 18. Пожирачка

Крокувати коридорами замку Месьйон у тілі Янсофа було все одно, що йти по мінному полю, де кожна плитка під ногами відгукувалася відлунням чужої пам’яті. Яків відчував, як у грудях свіжоспеченого монарха закипає щось холодне й важке. Це не була його звична творча меланхолія, так притаманна письменнику. Це була дуже велика лють через те, що його кордони порушили й навіть не подумали поцікавитися, чи їм можна це робити.

Остін Версонський ледь встигав за широким кроком короля, на ходу гортаючи якийсь сувій.

Він не був абиким у оточенні майбутнього короля Янсофа. Навіть більше — належав до найбільш наближеного оточення. Звісно, після Кшиштофа. Це був той самий третій супутник, невід’ємний та непомітний, що був з чоловіками, відколи ті втратили свої родини й пішли на поле бою. І хоча він майже ніколи під час битв не брав меча до рук та геть запустив себе й свій зовнішній вигляд — Остін завжди міг дати собі раду. Кремезне тіло, попри майже повну відсутність тренувань та завжди впевнений погляд — навіть не давали комусь приводів поводити себе нерозважливо поруч із ним та не остерігатися його косого погляду.

Та й Янсоф його дуже цінував. Особливо за стійку позицію в житті. Адже Остіну ніколи не потрібно було відзнак — він завжди цікавився лише улюбленою справою — цілительством. Навіть тоді, коли був змушений взяти меча до рук, щоб захищатися від нонкараксів та потрапив до лицарів — він швидко заховав зброю та працював майже цілодобово, щоб витягнути усіх. Не дати нікому покласти життя проти огидних йому нонкараксів, які хоч і не забрали його всю родину, але стали причиною тому, що він залишився сам. Втратив все, як і самоповагу, аж поки не зустрів Янсофа. Сила волі якого спонукала й Остіна повернутися до повноцінного життя й віддавати всього себе цілительству та магії, яку хотіли назавжди забрати нонкаракси.

— Ваша Високосте, пульсація джерела посилюється щохвилини. Магія в центрі замку поводиться так відколи гості з’явилися на балу. Вона ніби відчуває... резонанс. Якщо Кирена — це та, хто його провокує, ми повинні ізолювати її в антимагічній камері до з'ясування обставин.

Яків різко зупинився, і Остін ледь не врізався в його спину.

 — Ізолювати? — перепитав Яків, і в його голосі почулися небезпечні нотки, більш притаманні для Янсофа. — Вона ледь дихає, Остіне. Її резерв порожній. Як порожня склянка може спричинити шторм у цілому океані джерела?

— Саме в тому й річ, — проковтнув клубок цілитель. — Вона не порожня. Зараз в цьому замку перебуває дівчина, яка як чорна діра, що почала всмоктувати енергію замку. Радники кажуть, що це приманка. Що нонкаракси залишили в ній частку себе, яка вип’є джерело до останньої краплі. Звісно, якщо цього не спинити.

Яків стиснув кулаки. Він знав сюжет своєї книги, але цього там не було. Джерело магії взагалі не мало прокидатися так рано, а Кирена... Та її взагалі не мало бути в цій книзі. А в голові та серці героя не мало взагалі бути ніяких дилем. Здавалося, ніби хтось переписував правила гри прямо тут і зараз.

— Де Зейлана? — раптом запитав він. Яків просто не міг ігнорувати звинувачення Кирени, хоч якими б безпідставними вони не були.

— У своїх покоях, Ваша Величносте. Знаєте, вона так дбає про стан Кирени та стурбована тим, що відбувається. Вона навіть просилася допомогти доглядати за дівчиною, але я відмовив, посилачись на ваш наказ. І знаєте, здається, її не спиняло навіть це. Думаєте вони в змові?

— Стурбована? Чи хоче закінчити розпочате?— майнуло в голові Якова, проте він так нічого й не відповів Остіну. Та навіть не задумався про це, адже вони вже були на місці.

Масивні дубові двері Зали Рад чекали тільки на них. Багатоголосий гул, що проривався навіть за них — чітко сповіщав про це та водночас пробирався до Якова та викликав не надто приємні відчуття. Хто б міг подумати, що страх сцени прокинеться саме зараз і що Янсоф так невчасно зникне та навіть не подумає повертати контроль над своїм тілом.

***

Тим часом у кімнаті Кирени панувала важка тиша. Діна спробувала поворухнути пальцями — магія, та сама «калюжка», про яку вона думала раніше, тепер здавалася не калюжкою, а розпеченим свинцем. Вона відчувала, як крізь стіни до її кімнати тягнуться невидимі нитки, схожі на маленькі течійки. Замок розмовляв з нею. Кожен камінь, кожен старий цвях у підлозі вібрував у такт її серцю.

— Це точно не за сюжетом... — прошепотіла вона саме до себе геть сухими губами. — Якове, що в біса відбувається?

Раптом тінь біля вікна хитнулася. Діна напружилася, намагаючись розгледіти непроханого гостя. Золотисто-білосніжне волосся Зейлани блиснуло в денному світлі, що пробивалося крізь важкі штори. Вона стояла нерухомо, і в цьому світі її краса здавалася майже хижою, неприродною.

— Ти надто чіпко тримаєшся за життя, маленька кухарко. Чи ким ти там взагалі працюєш зараз… — голос Зейлани був м’яким, як оксамит, але холодним, як лід Крадорна. — Знаєш, а ти плутаєш мені всі карти. Янсоф не має дивитися на тебе так, ніби ти єдине, що тримає його на цьому світі.

Діна спробувала сісти, ігноруючи біль, що нестримно пробігав по кожній клітинці її тіла.

— Ти не Зейлана, — твердо сказала вона. — Я знаю її характер. Вона завжди здавалася мені нестерпною, була легковажною, егоїстичною, але точно ніколи не була вбивцею та пожирачкою чужих сил. Хто ж ти взагалі така? Чи може таке?

Білявка зробила крок вперед, і світло впало на її обличчя. На ньому не було й сліду тієї веселої  та самовпевненої дівчини зі сторінок. Та й Діна зовсім не впізнавала в ньому себе. Так, дівчина вже не раз задумувалася про поняття сприйняття та пам’яті, про те, як взагалі люди впізнають одне одного й була впевнена, що ніколи не впізнає себе, коли якось раптом зустріне. І от це сталося. Але Діна чітко бачила, що тут навіть не було, що впізнавати.