Розділ 17

Яків різко здригнувся, відчувши прохолодний дотик до своєї руки. Його очі розплющилися, і на мить у них промайнув не королівський спокій Янсофа, а той самий розгублений погляд хлопця, який знову забув де зберіг останній файл свого рукопису. Він завмер, боячись ворухнутися, боячись навіть подумати, що цей момент — лише ілюзія. Ілюзія, яку б він хотів залюбки повторити.

— Ти прокинулася, — видихнув він, і його голос зрадницьки затремтів.

Діна дивилася на нього і в її очах, попри слабкість, спалахнуло те саме тепле світло, яке він знав усе життя. Ось тільки за ним зазвичай ховалася людина з зовсім іншою зовнішністю.

Вона хотіла назвати його по імені. Слово з чотирьох літер крутилося на кінчику її язика, але стіни цього замку, важкі гобелени та сама присутність магії в повітрі нагадували, що тут він — Янсоф, з зовнішністю її найкращого друга, до якого вона могла відчувати щось значно більше. А вона — дівчина з рідкісним даром, яку ледь не знищили нонкаракси.

— Ти плакала? — раптом запитав він. Яків не хотів зараз піднімати цю тему через одну єдину сльозинку, яку він побачив минулого вечора. Але письменник, хоч як це не дивно, просто не зміг знайти інших слів.

— Мені наснилося, що ти воюєш з привидами, — тихо промовила вона, не знаючи чому. Хоч вони явно говорили про різні моменти.

— Привиди минулого іноді бувають небезпечнішими за справжніх ворогів, — відповів він, поволі приходячи до тями й повертаючи собі маску правителя Месьйона. — Кирено, що сталося в саду? Цілителі кажуть про випалений резерв й не без втручання тих потвор з четвертого королівства. Магія нонкараксів не просто б'є — вона випиває людину зсередини, вичавлює з неї сік життя. Як ти взагалі змогла вижити?

Діна відчула, як магічна «калюжка» всередині неї знову затремтіла. Вона не могла розповісти йому все — принаймні не зараз, коли не була впевнена, чи взагалі може довіряти Янсофу. Та не знаючи того, чи є в нього співмешканець в цьому тілі.

— А не повинна була? — Кирена вирвалася на свободу, беручи контроль на голосом та тілом. Хоч і принишкла, але переляк як мінімум за власне життя — змушував ставити незручні питання. — Ви хотіли моєї смерті?

— Та що ти таке кажеш… — промовив Яків, якого ніби відкинуло від Кирени хвилею магії.

— Що ВИ, що ви таке кажете! — поспішила виправити Кирена, яка попри слабкість, звідкись знайшла сили говорити так, як не спілкувалася ніколи в житті. Та ще й з ким — правителем королівств. Хоча сама була звичайнісінькою помічницею кухарки. Але ні, стривайте, тепер вона навіть нею не була.

— Вибачте, я…я…— Яків опустив голову. — Я б хотів, щоб ми уникли найменших ризиків як для вас, так і для кожного меншканця королівства. Тому буду дуже вдячним за будь-які спостереження з вашого боку.

— Зейлана... — почала говорити Кирена, уважно спостерігаючи за реакцією Янсофа. — Вона була там. Янсофе, тобто... Ваша Величносте, Зейлана не та, ким здається. І можливо я не маю для цього ані найменших доказів, але…я так відчуваю.

Яків напружився. Ні, він одразу ж звик до того, що його називають Янсофом і вже давно не бачив у цьому нічого незвичного. Але от згадка про Зейлану знову принесла те дивне відчуття роздвоєності.

— Вона…вона ідентична до… — Яків затнувся, розуміючи, що не може називати все своїми іменами. — Вона така ж, як і я. Людина, що втратила все й всіх кого любила. Та ще й статус, який був невід’ємним все її життя. Коли я дивлюся на неї, то бачу…все, що колись мені було дороге. Останню близьку…родину.

— Я не розумію, — розгублено промовила Кирена. — Тоді чому…вона там, а ви тут, біля мене?

— Просто, коли я поруч з тобою…вами... — Яків замовк, стиснувши пальці дівчини трохи міцніше. — Чому мені здається, що я знаю кожен твій рух? Кожен твій подих? Чому я думаю, що ви і є…

У двері раптом коротко постукали, і в кімнату, не чекаючи дозволу, ввійшов головний цілитель у супроводі двох гвардійців. Його обличчя, було вкрай стурбованим. Здавалося, що досить юний чоловік, всього лише тридцяти п’яти років, постарів за кілька секунд на увесь термін своєї служби. Очі чоловіка явно не світилися завзяттям, радше втомою та нерозумінням того, що відбувається. А його тіло, готове до бою, чітко вказувало, що Остін Версонський явно стривожений не на жарт.

— Ваша Величносте, вибачте за втручання, але джерело магії в замку почало пульсувати. Такого не було десятиліттями. І... — він чомусь зиркнув на Кирену з острахом. — Радники вимагають звіту. Вони підозрюють, що дівчина не просто гостя вашого балу, а каталізатор для ворожих сил Крадорна. Якщо це дійсно був вплив нонкараксів, які якимось чином пробралися до замку, то вона не могла вижити.

Яків повільно підвівся. Його постать раптом стала вищою, а погляд холоднішим. Янсоф знову брав гору, але цього разу чоловік не розкидав вказівки, не навіснів — він захищав.

— Радники отримають свій звіт тоді, коли я це дозволю, — відрізав він. — Кирена під моїм особистим захистом. І якщо джерело магії реагує на неї — значить, вона сама може бути ключем до порятунку Месьйона та Шерборна, а зовсім не їх загибеллю.

Він востаннє подивився на Діну, і на мить у його очах знову з’явився Яків — той самий вірний друг, який ніколи не дасть її образити.

— Відпочивай. Я дізнаюся, що відбувається. Навіть якщо для цього доведеться перевернути все, — на секунду Янсоф все ж затримався у дверях, кидаючи на дівчину останній погляд. — І я дуже сильно сподіваюся, що всі підозри радників безпідставні. Проте якщо це не так… Не знаю, чи захищу.