Розділ 15. "Доброзичливість"

Діна прокинулася від того неприємного відчуття, коли здається, що ти падаєш і серце котиться кудись в п’яти, нестримно прискорюючи власний стукіт. І так, посиленої ще й тими відчуттями, ніби кожна клітиночка її тіла терпне та ниє водночас. А внутрішній голос не стомлювався кричати: «Небезпека! Небезпека! Небезпека!».

— Та знаю я, — стиха буркнула Діна, врешті роздираючи свої повіки лиш для того, щоб зрозуміти, що вона гадки не має, де ж опинилася.

Дівчина мусила визнати, що попри те, що їй було боляче дивитися — вона раділа наявності в напевне що повноцінних покоях — власного балкона, звідки нестримно прокрадалися сонячні зайчики, змушуючи прищурюватися. Не допомагали ні занавіски, які хтось натхненно розчинив, ні власне синювато-бордовий балдахін її ліжка. За відчуттями останнє явно було значно кращим за те з кімнати служниць. Та й навряд чи в таких розкішних покоях могло б бути інакше.

Діна спробувала підвестися, але втратила контроль над тілом. Кирена ж, а в минулому Аурелія, також була б не проти нарешті зрозуміти, в яких саме вона покоях та чому, але після ще однієї невдалої спроби — також втратила його. І так дівчата перекинулися між собою ще кілька разів. Аж поки контроль знову не повернувся до Діни й вона визнала, що всі ці спроби виглядають безглуздо. Як мінімум доки вона не розбереться в чому ж справа й що взагалі відбувається.

Все, що вона пам’ятала — це бал. Вона продирається між його учасницями, бачить харизматичного графа й тікає від нього, натикаючись ні на кого іншого, як Янсофа Беріморського. І чому Яків прописав головному герою свої риси… Навіщо було ускладнювати життя їх обох. Так, він не винен в тому, що вони опинилися в цьому світі. Але ж міг би хоча б полегшити її завдання, а то їй все чомусь та й хочеться бути ближче до Янсофа. Чи хоча б знати, що з ним все добре й поруч не ошивається та…Зейлана…

До речі, про неї… Коли вони з Яковом збиралися літніми вечорами в нього в квартирі й обгорювали персонажів ще на моменті зародку — вона вже вбачала в Зейлані погані нотки. В книзі — тим паче. Але вона аж ніяк не очікувала побачити того, що й на балу. Бо та дівчина — абсолютно не була персонажкою, яку вона пам’ятала. Здавалося, що це зовсім інша дівчина з іншого світу випадково потрапила сюди. Можливо навіть і через неї. Адже ця зовншність… Якщо з Янсофом-Яковом все те саме? То як Діна взагалі зможе знайти свого найкращого друга?

— Тук-тук, я можу увійти? — несподівано пролунав до болю позитивний і знайомий голос, такий же як у Діни, в її рідному світі.

— Взагалі-то в двері стукають, а не говорять про це, — не знати чому промовила Діна, хоч і розуміла, що це вона тут у гіршому становищі. Й зайва фразочка-друга —  точно не буде їй на руку.

На секунду красиве личко Зейлани скривилося, а в її очах спалахнув не надто теплий вогник, але вона швидко взяла себе в руки. Так нічого й не промовивши, просто поволі рушила до Діни настільки зграбними й маленькими крочками, що дівчина й зовсім не бачила, як та пересувається. Тільки підмічала, що Зейлана, у своїй по-королівському простій блакитній сукні, підходить все ближче й ближче.

— Як ти себе почуваєш? — на обличчі Зейлани відобразився такий щирий вираз турботи, що Діна аж брову вигнула від здивування. Такої гарної гри в дзеркалі вона ще ніколи не бачила, а тепер зрозуміла, що не до кінця старалася.

— Погано, — Діна знову спробувала поворушитися, але з жахом зрозуміла, що вона тільки й може, що говорити. А це було ой як недобре.

— Ой, як жахливо. Перший бал і таке сталося… — охнула Зейлана, показово відкинувши голову та стріпнувши своїми білявими локонами.

Та про таку зачіску Діна могла мріяти хіба-що увісні. Там волосся її геть не слухалося й ставало рівнесеньким, не встигнувши накрутитися. А тут такі пишні й зібрані локони, які виглядали так, ніби вона у фільмі. Навіть рукою схотіла доторкнутися, але заледве поворухнула пальцями, скривившись від болю.

— Ой ні, тобі погано?! — вигукнула Зейлана й вчепилася в Дінину руку, поки та секунду знову збиралася з думками й тим, щоб нарешті знову почати бачити. Бо виявилося, що навіть ця функція забирає надто багато сил. На відміну від спілкування. А вона не могла мовчати, адже від доторків Зейлани знову повернулися ті самі відчуття пустки. Ніби сили знову вилітали з неї. А їх в дівчини й так не було.

— Відпусти! — з притиском промовила вона, поглянувши на Зейлану. Зовсім не зі злістю. Це була спокійна впевненість, яка в її погляді завжди роззброювала оточуючих. Але не цього разу.

— Та я тобі допоможу! Я…я…хочеш зроблю тобі масаж? Або…

— Відпусти! — повторила Діна, відчуваючи, що й слова вже щось почали даватися їй важкувато.

Дівчина заплющила очі, полежала кілька секунд збираючись з силами.

— Відпусти! — втретє прохрипіла вона, хибно думаючи, що це вийшло гучніше, ніж раніше й Зейлана її послухає.

Але ні. Діна трималася вже з останніх сил, коли відчула, як руки Зейлани буквально відривають від неї, даючи можливість знову вдихнути на повні груди. А ще зачерпнути трішки повітря, що ніби додало сил — дало можливість знову розплющити повіки й поглянути, що відбувається.

— Що ти собі дозволяєш? — на обличчі Янсофа панувала люта гримаса. — Що ти тут взагалі забула? Якщо не пригадуєш — цей замок більше не твій. А це крило взагалі заборонено відвідувати стороннім.