Розділ 14. Поглиначка

Не встиг Янсоф прийти до тями після поцілунку Зейлани, як його буквально вибили зі свідомості, давши Якову можливість опанувати над тілом та зловити в обіймах несподівану гостю балу. Трішки нижча за Зейлану, вона одразу викликала зовсім інші почуття. Чомусь з русявоволосою дівчиною було настільки добре й спокійно, що Яків навіть не подумав відпускати її зі своїх обіймів.

Водночас все його єство відчувало нищівний погляд, що пропалював його чарівну ношу. Це було схоже на класичну боротьбу добра і зла, але такий знайомий троп відчувався зовсім інакше, коли він спостерігав за цим на власні очі.

Дивно було бачити, як чарівне й завжди доброзичливе обличчя Діни, спотворюється під контролем Зейлани. Він зовсім не впізнавав її. Адже навіть риси обличчя були зовсім не такими. Й цей чорний колір сукні… здавалося, він підкреслював те, що було на душі дівчини. Невже вона могла так швидко і сильно змінитися? Чи, можливо, обставини в новому світі були до неї надто невблаганні?

Але в той же час, дівчина, що була в його обіймах здавалася такою спокійною й впевненою. Й була абсолютною протилежністю Зейлані — у її чарівній сукні кольору найпрекраснішої перлини, прикрашеної золотими нитками. Хоч Яків, який вже мав можливість трішки попрактикувати власну магію, і бачив, що в цю сукню вкладено дуже багато чарів та сил. Настільки, що навіть він покищо не міг пролізти під цю броню. Хоч розгледіти істинне обличчя її власниці йому як мінімум було цікаво.

— Які у вас чудові магічні плетива! — Яків не приховував захвату у власному голосі й як творець даного всесвіту щиро сподівався, що дана характеристика для чарів буде як мінімум більш-менш влучною.

— Дякую, я… — Діна почала було говорити, але раптово й вперше у такий важливий момент, втратила контроль над тілом та голосом. — Я…просто трішки почаклувала…

Дівчина опустила голову, не наважуючись ні промовити ще щось, ні зникнути з-перед двох прискіпливих й сотні відчужених пар очей.

— Це було явно не трішки. Я в захваті. Якби тут було якесь оголошення за кращі чари — я б віддав цю нагороду такій талановитій міс..? — Яків поглянув на дівчину, що знову засоромлено розглядала власні черевики.

— Кирена… Кирена Сільванська, — дівчина все ж прекрасно чула думки Діни й розуміла не тільки, кого та шукає, а й що краще їм обом називатися новим іменем та починати шукати собі пристанище. Бо на кухню їм обом дорога явно була вже закрита.

— Ох, яке чудове ім’я, — раптово навіть для самого себе розплився в усмішці Яків.

— І що тут чудового?! — красивий голос Зейлани був спотворений крикливими нотами, що прорізалися через слово. — Гей ти, Кирено-Шмарено, вибачатися часом не надумала?

Дівчина швидко перевела погляд на колишню правительку й нервово закліпала очима. Навіть такий тон вже виводив Кирену з її досить таки хиткого стану спокою. А тут ще раптові наїзди. Так, дівчина пречудово розуміла, що через її необережність постраждала Зейлана. І вона чесно хотіла вибачитися, але просто не встигла цього зробити…

— Я до тебе кажу! — Зейлана відкинула біляві локони, що прикривали її обличчя та схопила Кирену за руку.

Ніхто так і не побачив ту доленосну секунду, під час якої амулет дівчини зблиснув загадковим червоним сяйвом. І це було Зейлані лише на користь, адже це й була та секундна слабкість, коли хтось міг розкрити її таємничий секрет. Але оскільки цього не сталося — та не збиралася втрачати прекрасну можливість й запустила свої тенета, захопивши в них ні в чому не винну Кирену.

— Пробачте, я не хотіла.

— Ще скажи, що тобі шкода, — Зейлана скривилася, дивлячись на дівчину. Хоча саму власницю сукні кольору чорного онікса таке вибачення й цілком влаштовувала. Адже дівчина не поспішала припиняти їх прямий контакт. А до того ж — гадки не мала, що може закривати свою магію від таких поглиначів, як Зейлана.

— Але мені дійсно шкода, — дівчина й сама виглядала досить жалісливо. — Я…вперше на балу. Просто…не розрахувала, а ви…ви були на шляху.

— Ти нічого не плутаєш? Хто й на чиєму шляху стояв?! — Зейлана скривилася в іронічній посмішці, втримуючи руку дівчини, яка врешті таки сіпнулася.

Кирена відчула різкий, холодний поштовх, що пронизав її руку, ніби крижаний дріт, висмоктуючи не лише тепло, а й щось значно важливіше. Здавалося, ніби саме її життя протікає крізь пальці, ніби з пробитої посудини. А натомість…з’являлося моторошне відчуття порожнечі, що поволі заповнювало все поглинене, собою. І дівчина знову сіпнулася, цього разу значно сильніше. Проте Зейлана знову не дала їй збарати руки та вчепилася у неї, немов лещатами.

— Відпусти її, — голос Якова пролунав несподівано різко й гучно, розрізаючи гул бальної зали. Вперше з моменту "перевтілення" в Янсофа він і сам став поводитися як він — впевнено, різко. Так, ніби йому й самому немає чого втрачати.

Його обличчя, яке зазвичай було нейтральним, коли Яків брав контроль над тілом,  стало жорстким. Він, як творець цього світу, справді не впізнавав Зейлану. Адже вона мала бути запальною, хитрою, проте лише з найкращих намірів. Якщо вона й могла зробити щось підступне й відверто паршиве, то лише з причини власного незнання. Але тут і зараз… А може це так Зейлана поводиться, думаючи, що таким чином зможе позбутися Діни з власного тіла… Але ж не так…

— Хіба ти не бачиш, Янсофе? Ця незграба… — Зейлана затнулася, побачивши погляд Янсофа. — Треба ж дівчині показати й розповісти, як правильно має поводитися дівчина на балу, хіба ні? Ось ми зараз з нею гарненько поговоримо й я все їй поясню.