Розділ 11. Чом не доказ

Янсоф стояв у центрі бальної зали, але відчував себе чужим серед кришталевого блиску та шовкових суконь. Звиклий до боїв та довгих походів, він почувався так, немовби сам потрапив до зовсім іншого світу. Його дух аж спирало від цієї надмірності, що не просто була у всіх цих речах навколо, а й навіть у кожному кроці, русі чи думці присутніх. Ох, тепер він як ніколи шкодував, що придумав саме цю затію.

Але…все ж вона була не дарма. Він постійно роззирався та шукав, шукав і ще раз шукав те саме одне-єдине важливе йому обличчя серед сотень масок.  Хоч вони й покривали майже все, окрім вуст, а магія замку видозмінювала навіть колір волосся та стиль сукні — Янсоф все ж визирав ту саму — Зейлану. Ну а Яків робив це разом з ним. Адже письменник, як ніхто, знав, що саме він і зможе впізнати кохання всього свого життя, скільки б на її обличчі не було магії чи шарів макіяжу.

Десь поруч з ним захихотіли ще зовсім юні панянки, які попри свій вік, вже встигли відвідати явно не один захід у пошуках свого майбутнього чоловіка. Так, Яків сам прописав ці нюанси середньовічного світоустрою і вже шкодував про це. Яків не те, що не бажав бачити їх на балу, а мало не взяв на себе роль батька та не відіслав їх відпочивати, посилаючись на пізню годину.

Добре, що все ж контроль над тілом наразі був у Янсофа. Незручно, звісно, що тіло не слухалося письменника й він був тільки мовчазним спостерігачем, але все ж…у них була спільна мета. Знайти ту саму дівчину. Хоча Яків й до кінця не був впевненим в тому, що нею є саме Зейлана.

Але час минав. Хвилини тягнулися одна за одною, а цокання годинника з вежі віддавало у вухах Янсофа легким нагадуванням про це.

Можливо, вона не прийде? Можливо, втеча з чорного саду була остаточною й боги не почули його прохань? Та й сама Зейлана могла не знати про бал. Навряд чи ведучи життя відлюдниці та втікачки вона стежить за світськими новинами та відвідує такі пишні заходи. Може…в неї навіть немає, що вдягнути. Адже тікаючи з замку від виходить що загарбників — вона останнім ділом подумала б про гардероб. А якщо й так, то чи поклала б до нього сукню, підходящу для такого пишного заходу?

Янсоф стиснув кулаки. Він був воїном, а не романтиком. Чому ж він відчував такий страх перед цією непевною зустріччю? Чи ба більше — чому так боявся знову не побачити її? Цієї легкої посмішки та дивного захвату в очах, що так швидко тоді встиг змінити переляком. Цих пронизливих очей кольору морської блакиті, що немов би зазирали в його душу, намагаючись вивідати його секрети. Зрозуміти, хто ж він такий. Відчути, врешті-решт, що це саме він. Той, з ким їй судилося бути разом.

Заграла нова мелодія й пари помінялися одне з одним партнерами та знову зайшлися у танці. Сукні майоріли під мерехтливо-сліпучим розливом магії, що тоненькими ниточками перепліталися понад стелею, утворюючи надзвичайної краси каскад, який освітлював усе. Поодиноких пар, які ховалися від зайвих очей по куточках зали. Купок людей попід банкетними столиками, що скоро після випитого явно планували бути під ними. Невдаху-кавалера, за яким час-від-часу з легкою іскоркою смішинки стежив Янсоф, дивуючись як того після кожного нового початку розмови з якоюсь пані починали відшивати все швидше й швидше.

І раптом двері зали відчинилися, впускаючи нову гостю. Як і належало балу-маскараду — її ніхто не оголосив. Але ні Янсофу, ні Якову це було непотрібно. Розуміння того, що це саме Зейлана прийшло в їх голову, як тільки принцеса зробила перший крок до зали.

Вона єдина не ховала власної зовнішності. Хоча й королевою не виглядала. Зейлана радше скидалася на тінь, що вперше за довгий час знову вийшла на світло й цим вражала ще більше. сукня — простого, але елегантного крою, кольору чорного онікса, напрочуд чітко контрастувала із блідістю шкіри. Вона не була обвішана діамантами, як решта присутніх. Замість кольє, сережок, численних браслетів та каблучок та вдягла один-єдиний тьмяно-срібний амулет на шию. І тільки його власниця знала, що це не просто прикраса, а потужний підсилювальний артефакт, який допомагав накопичувати більшу кількістю поглиненої в когось магії.

По залу прокотився підозрілий шепіт, але Зейлана йшла, не помічаючи нікого. Її погляд був прикутий до Янсофа, а в серці билася лише одна думка: сховатися чи ризикнути? Проте ще того вечора в чорному саду вона чітко для себе обрала тільки один варіант — гру, результат якої мав вразити усіх.

Коли їхні погляди зустрілися, Яків відчув удар. Це була не та мила дівчина з гуртожитку, з якою вони познайомилися в університеті. Ні, це була жінка, сповнена небезпечної рішучості та чогось нового. Дивно, незримого й водночас небезпечного. Чогось такого, чого він зовсім не очікував побачити в персонажці, в яку потрапила Діна.

— Зейлано, — його голос ледь прорвався крізь гул музики.

Вона зупинилася за кілька кроків, граючи роль, яку розучувала роками під наставництвом кращих вчителів: королева, байдужа до світу. Але водночас і та, кому важливим було її майбутнє та безбідність, які міг їй запропонувати тільки герцог та напевне що майбутній король.

— Ти здивований, Яснофе? Хіба правителька не повинна бути на балу, який відбувається в її замку? — холодна та водночас витончена відповідь зірвалася з її вуст. А в глибокій блакиті очей Яків, який лиш на секунду повернув собі контроль над тілом, побачив той самий вогонь, який так добре запам’ятав.

— Я думав, ти... пішла, — він зробив крок ближче, а потім знизив голос до загрозливого шепоту. — Втекла, коли ми прийшли до замку, а потім зробила це знову. Цікава виходить з тебе правителька. Чув, що саме щури першими тікають з корабля.