Розділ 10. Історія повинна мати шанс

— Зейлано! — голос Янсофа пролунав, немовби гуркіт грому та розрізав густу тишу чорного саду.

Але вона й не збиралася повертатися. Зейлана зникла в сутінках так само вправно, як ховалася в них відтоді, відколи королівству вперше сповістили про загрозу.  Правителька, що тільки й могла пити чужу магію, яку втримувала в собі не так вже й довго — багато не могла. Як і тримати меча в руках. Тож користі з неї було геть ніякої. Єдине, що й залишалося дівчині — це сховатися, зникнути, аби ворог не дістався до неї, як до ключа джерела.  

Проте Зейлана не була певна, чи втеча справді була порятунком. Її таємниця, яку вона роками плекала біля серця, як отруйну змію, ставала дедалі важчою. Рано чи пізно правда випливе назовні. І тоді... її позбудуться швидше, ніж вона встигне прошепотіти, що все це — жахлива помилка. Хоча в глибині душі вона знала: помилкою була вона сама. Бо якби свого часу... Проте що могла зробити десятирічна дівчинка, батьки якої вирішили, що можуть зробити все, що їм заманеться? Правильно — абсолютно нічого.

Вона спинилася за старим дубом, спостерігаючи, як славетний Янсоф Беріморський свердлить лютим поглядом нічну темряву. Його риси, викарбувані війною та втратами, зараз здавалися чужими. Зейлана пам’ятала його іншим. Колись він був простим купцем із ямочками на щоках через те, що той постійно посміхався, а вона — дівчиськом, що тікало з палацу поблукати ринком. Веселий, безтурботний Янсоф тоді миттю вкрав її серце. Але, на жаль, у його власному вже жила інша.

Коли ж Месьйоном поповзли чутки про напади, а ім’я Янсофа почали вимовляти з благоговінням, як ім’я незламного героя, Зейлана зрозуміла: доля знову тасує колоду. Цього разу ставки були вищими за золото. І вона, хоч як би не тріпотіло її серце від одного розуміння, що вона знаходиться в якихось десяти кроках від нього — розуміла всю жорстку правду. Карти грають проти неї, а важка таємниця засіла глибоко в її долі чорною дамою, якої годі було спекатися. Хіба що передати комусь у руки, як вона зробила колись, прекрасно усвідомлюючи, що рано чи пізно карта все одно знову опиниться у неї.

Проте все ж…у неї все ще був шанс. Якщо вона зараз вийде та гарно зіграє, то матиме ще не один туз в рукаві. Якщо піде та сховається — рано чи пізно їй все одно доведеться викласти всі козирі та залишитися ні з чим.

І все ж... гра не закінчена. Якщо вона зараз вийде з тіні і зіграє свою роль бездоганно, у неї з'явиться туз у рукаві. Якщо ж продовжить ховатися — доведеться розкрити карти й залишитися ні з чим.

— Таки пішла... — раптом глухо, з невимовним жалем видихнув Янсоф.

Він не знав, що вона стоїть зовсім поруч, крадькома скорочуючи дистанцію між ними.

— Знаю, я не давав надій. Можливо, я взагалі на це не заслуговую, — шепотів він у ніч, наче молився. — Але, о Боги, дайте мені цей шанс. Дозвольте зустріти її знову. Я не прошу багато. Сподіваюся, вона прийде на бал, і я нарешті зможу сказати те, що ношу в собі так довго.

Зейлана завмерла, ледь дихаючи. Про кого він? Невже вони настільки знайомі, а вона щось забула? Чи, може, в його думках досі та, інша? Варіантів було небагато: тікати все життя або ризикнути й спробувати посісти в серці Янсофа те місце, яке він колись займав у її. Тоді він не зможе її прогнати. Навіть коли дізнається правду...

***

Діна весь цей час стояла в тіні плюща, спостерігаючи за цією німою сценою. Її серце стискалося від болючого прозріння. Навіть у темряві вона бачила, яка натягнута струна між тими двома — Янсофом та Зейланою.

Як вона могла бути такою сліпою стільки років? Чому не бачила цієї хімії, яка тепер здавалася очевидною, мов спалах блискавки? Погляд Янсофа, спрямований у порожнечу, де ховалася королева, неможливо було сплутати ні з чим.

Усе життя Діна романтизувала кожну дрібницю, шукала кохання у книжках та вигаданих історіях, дивувалася, як герої можуть не помічати почуттів одне одного. І тут, поглянувши на знайому картинку з боку. Та ще й побачивши до болю знайому постать поруч з іншою, її серце немов пронизав удар. Невже він її кохав? Щодня, щогодини, щосекунди, коли вони були поруч.

А вона... вона дивилася на нього так, як зараз Зейлана дивиться на Янсофа: з ноткою виклику, з азартом змагання, з тією дитячою, наївною закоханістю, що переросла в щось інше. У випадку Діни  — міцну, але сліпу дружбу. Вона бачила в ньому брата, соратника, поки він, можливо, бачив у ній цілий світ. І тепер, коли поруч, нехай навіть з персонажем, що мав абсолютно ідентичну зовнішність з'явилася інша — загадкова, небезпечна Зейлана — Діна раптом зрозуміла, що її власна історія може закінчитися на останній сторінці, так і не розпочавшись.

І Діна ой як не збиралася цього допускати. А отже, тепер просто мусила потрапити на той бал і зробити все від себе залежне, аби перешкодити їм. Ну й так, ясна річ, знайти Якова.