Розділ 9. Невже це вони...

Діна не могла відвести очей від власного витвору, аж поки не почула поспішні кроки. З одного боку здавалося, що це просто хтось хоче прогулятися по нічному саду, як власне й зробила вона сама. Але з іншого — вона вчувала в цих звуках дивну, нервову вкрадливість. Ніби хтось долав дистанцію короткими перебіжками, ховаючись від будь-якого випадкового погляду. Кроки були занадто легкі, майже невагомі — геть непритаманні для важких чобіт, які зазвичай носили чоловіки в замку.

Не усвідомлюючи власних дій, Діна присіла за густими кущами трохи поодаль від сяючої троянди. Вона не ховалася. Принаймні, свідомо. Таких правил — не гуляти вночі садом — вони з Яковом точно не встановлювали. Але інстинкт змусив її завмерти. Думка про те, що це могла бути кухарка Фрося, промайнула й одразу згасла. Навіть глухий впізнав би важку, рішучу ходу старшої кухарки, для якої не існувало таких понять, як "плавність" чи "тиша".

— Яка краса! — дзвінкий, мелодійний голос пролунав з темряви, і магія сяйва троянди освітила жіночу постать зі спини. — Невже чари повертаються…

Діна завмерла у власному сховку, не розуміючи, хто це. Адже якби дівчина йшла від замку, то вони б хоч на якомусь повороті чи закавулку перестрілися. А так виглядало, що вона прийшла прямісінько з глибин саду, за якими, судячи з попередніх описів книги, ховалося кілька хатинок, якими вже давно ніхто не користувався.

Незнайомка не збиралася так швидко покидати троянду. Вона зачаровано спостерігала за цієї красою, а потім різки скинула з рук рукавички та ніжно обхопила троянду долонями Здавалося, квітка на секунду здригнулася, відкидаючи непрохану гостю. Але сили були явно не рівні, тож після кількох хвилин, троянда програла в своїй боротьбі.

Діна сиділа під таким кутом, що не бачила обличчя, але їй цього й не знадобилося. Дівчина прекрасно знала, що принцеса Зейлана — єдина жива представниця королівського роду земель Месьйона — носить блідо-блакитний перстень у формі фіалки. Адже за ідеєю книги саме коли обрана магією життя, власниця даної прикраси, досягне верхнього рівня магії — той засіяє усією силою синяви.

Чого ж не чекала Діна в цей момент, то це того, що така-собі обдарована власниця магії життя сама забиратиме магію у ні в чому не винної троянди. Квітка марніла на очах, втрачаючи своє сяйво. Здавалося, ще трохи й вона взагалі почне в’янути, випита додна. І Діна вже хотіла було вийти зі свого сховку та висловити Зейлані все те, що думала про неї під час написання книги, але не встигла. З-за рогу беззвучно вислизнула нова тінь, якої принцеса, захоплена процесом, навіть не помічала.

Кроки поволі наближалися. Безшумно, вкрадливо, ніби їх власник знав, кого він тут шукає й не хотів наполохати Зейлану.

Беззаперечно — це був чоловік. Високий зріст, кремезна, але гнучка статура та легка, пружна хода свідчили про чудову фізичну форму. Він або мав бойовий досвід, або провів не один рік на полюванні, бо рухався з грацією хижака, безпомилково обираючи тіні. Та й був досить молодим: він встиг кілька разів присісти, оминаючи перепони, і зробив це абсолютно без хрускоту в колінах. Що для Діни було чимось нереальним.

Несподівано з-за хмар вийшов блідо-синій місяць, заливши сад холодним світлом і зробивши картинку небезпечно чіткою. Особливо для Діни, яка вже встигла звикнути до темряви довкола й за допомогою нового джерела світла чітко впізнала в рисах чоловіка, що наближався, Якова.

Діна ледь не скрикнула. І в ту ж мить вона відчула, як контроль над тілом вислизає. Тепер вона була лише спостерігачем, мовчазною Аурелією, що боязко обхопила себе руками, здригаючись чи то від холоду, чи то від страху.

Діні, судячи з панічної реакції Аурелії на Янсофа Беріморського, залишалося лиш дивитися. Милуватися до болю знайомими рисами. Міцним, вольовим підборіддям, високими, чітко промальованими вилицями. Його вуста були виразно окреслені, з ледь помітною іронічною посмішкою, що, здавалося, застигла в кутиках, навіть коли він був серйозним. Але найбільше вражали очі — світлі, з пронизливим, насмішкуватим блиском, який не міг приховати навіть нічний морок. Це було обличчя чарівного пройдисвіта, яке Діна впізнала б з тисячі.

Та водночас вона дивувалася двом речам. Першій — Янсофу неймовірно пасувало це темне, злегка кучеряве волосся, щось на кшталт подовженого каре, яке надавало йому трохи дикого, але привабливого вигляду. А такого раніше ніби не було в книзі. Воно як мінімум мало бути коротшим. Другій — це таки дійсно була викапана копія Якова, але немовби пропущена через голлівудський фільтр та вдягнена у цілком пристойний та навіть модний одяг. Для цього світу, звісно. І якби вона не була певна, що вони обоє — персонажі, то кинулася б йому в обійми.

Проте ще більшим шоком було те, що сталося, коли Янсоф підійшов достатньо близько, аби відрізати Зейлані шляхи до втечі. Принцеса, яка майже випила магію троянди, заледве помітила рух і схопилася на ноги. І саме в цей момент, як би Діна не злилася на героїню, її єдиною думкою було… невже це вона?

Світло місяця вихопило її з темряви. Платинове біляве волосся спадало ідеально прямими, глянцевими хвилями аж до пояса, разюче контрастуючи з навдивовижу темними, чітко окресленими бровами. Сяйво підсвітило прикраси, але Дінині очі вловили риси, які вона роками бачила у дзеркалі. Ті самі пухкі вуста природного коралового відтінку, ідеально рівний, акуратний носик та величезні очі кольору чистого неба, обрамлені густими чорними віями. Це була вражаюча, майже нереальна краса, спортивна й водночас аристократична.