Розділ 8. Кінематографічна троянда

Янсоф Беріморський вперше, після вкрай короткої паузи,  знову не зміг заснути. Ну а Яків, ясна річ, разом з ним. Це вперше герцогу не снилися кошмари. Та й взагалі нічого, якщо чесно. В голові була одна лиш пустка, яку досить швидко потіснили нові спогади.

Але це були не ті уламки скла, просякнуті болем і запахом попелу, що зазвичай шматували його свідомість. Цього разу в думках герцога прокинулися спогади Якова й поволі, абсолютно того не прагнучи, почали бадьорити обох та відганяти куди подалі нічні жахіття.

Двері квартири Якова ледь не злетіли з завіс і на поріг, замість колекторів чи нонкараксів, влетіла Діна. Після роботи, задихана, з блиском фанатика в очах. Вигляд у неї був такий, ніби за нею гналася не особливо натхненна Муза, а  зграя вовків. Досить загрозливих, але водночас і милих, бо Діна виглядала вкрай щасливою.

— Пам’ятаєш свою принцесу? — випалила вона замість привітання.

— Зейлану? — Яків аж поперхнувся чаєм, інстинктивно напружуючись. — Звісно. А що з нею?

Він уже приготувався обороняти власну книгу та кожну, навіть найменшу задумку. Зазвичай, коли Діна з власної волі згадувала Зейлану, це закінчувалося довгою лекцією на тему: «Якове, твоя головна героїня — розпещена лялька, яка псує весь твій вигаданий світ» і кількома пропозиціями, як саме її можна драматично вбити. Так, щоб було побільше пафосу.

Але цього разу...

— Ні-ні, вона все ще нестерпна, — милостиво відмахнулася Діна, — але я увесь день сиділа сьогодні на роботі й думала. Що як взяти й дописати ту мить, яка й зведе їх разом?

— Хочеш сказати, що їм замало того, що вони просто мусять об’єднатися заради того, аби вберегти королівства? — Яків скептично звів брову. — У них там, знаєш, апокаліпсис на носі. Не до побачень.

— Та ну, не будь таким занудою! — Діна драматично закотила очі. — «Вберегти королівства»! Це ж нудота! Де романтика? Де чуттєвість? Де, врешті-решт, магія? Ну от подумай сам… — вона зробила паузу, поволі схиляючись прямісінько над Яковом, що якраз схилився над ноутбуком, готовий записувати будь-які пропозиції. — Хіба було б не романтично, якби першу іскру поміж героями запалила... троянда?

Яків цього разу таки поперхнувся. Але чи то повітрям, чи то слиною, чи то розумінням їх з Діною близькості в той момент, чи то самою думкою про звичайнісіньку троянду. Чи не таку вже й невибагливу, як він думав спершу?

— Троянда..?

— Так!

— Ти звісно не подумай, але щось я не бачу в цьому нічого романтичного. Янсоф — воїн, загартований болем, він востаннє квіти бачив... ніколи.

— Навіть якщо ця троянда — єдина квітка, що вижила серед зруйнованого саду? А точніше — це та сама рослина, яку першою й відновить Зейлана своєю магією життя! І він, такий весь похмурий, іде на цей поклик сили! І бачить її! Хіба не краса? Це ж метафора!

— Ну… сказати чесно… — Яків потер перенісся. — Звучить трохи... дешево. Як у тих романах, що ти ховаєш у нижній шухляді свого столу.

— Я нічого не ховаю! — обурилася Діна, миттю почервонівши, як буряк. — І це не дешево, це кінематографічно! Він відчує її силу, зрозуміє, що це вона!

— Гаразд, — зітхнув Яків, розуміючи, що сперечатися марно. — Впишемо твою троянду. Але якщо це перетвориться на біганину по саду під місяцем, я все викреслю.

— Побачимо! — загадково посміхнулася Діна.

Спогад зник так само раптово, як і з’явився, залишивши по собі присмак розчинної кави.

Янсоф Беріморський стояв босий на холодній кам'яній підлозі вежі, поки письменник відходив від спогадів та метикував, що ж робити далі. А потім герой врешті отримав потужного уявного ляпаса від Якова. Вони ж дійсно давно мали бути там — в мертвому, чорному саду, де щойно от-от розквітла одна-єдина срібна сяюча троянда.

Він відчув її. Магію життя. Чисту, як джерельна вода.  Спершу ледь вловиму, ніби хтось провів шовковою ниткою по натягнутій струні його нервів. Потім вона стала чіткішою. Це був не звук і не запах, а тиха, але наполеглива вібрація. Поклик. Він просочувався крізь холодний камінь, чергові замкнені двері, проникав у саму суть його єства.

— Зейлана... — прошепотів Янсоф, а в його голові Яків саме встиг пошкодувати про те, що ця «кінематографічна» троянда так і лишилася просто чернеткою. Адже тепер він гадки не мав, чим завершиться його нічна прогулянка до саду.