Розділ 7. Магія життя

Лише десь глибоко вночі у замку запанувало затишшя. Стихли поспішні кроки управлінців та біганина слуг. Ніде не товклися дівчата з їх радше не сміхом, а кінським іржанням, яке не затихало увесь день з моменту оголошення про те, що буде бал. Здавалося б, однісіньке слово, а лиш одне воно повернуло замок, що ніби як вимер — до розжареного котла, де всі хотіли виглядати якнайкраще. І не тільки ззовні, а й в роботі.

Не оминуло це прагнення й Аурелію. Саме так, Діна знову не контролювала себе й в принципі не дуже то й хотіла. Зараз їй було важливіше вивчити свою героїню, зрозуміти її якомога досконаліше, щоб різниця між їх з героїнею поведінкою не надто кидалася в очі. Адже й віслюку було зрозуміло, що якщо вона в тілі персонажки втне щось, що не зовсім відповідає сюжету чи не просуває її до потрібного результату, то зміни можуть бути катастрофічні. І не тільки для книги, а й для Діни самої. А не хотілося б, наприклад, випадково закинути себе порталом до нонкараксів…

До речі, Діна так і не зрозуміла, яким типом магії наділена її героїня. Ясна річ, як письменниця та перша читачка цієї книги, вона прекрасно розуміла світоустрій та що взагалі можна чекати від будь-якого пересічного месьйонця. Але ж це не означало, що вона родом з цих земель.

Месьйон, попри його пасивність у творінні загального світоустрою чотирьох королівств, завжди було на вустах. Хтось знав його як землю-хранительку, джерело четвертого елемента — магії життя. Інші — як закриту, пихату державу, що ховала свої секрети за високими горами та магічними бар'єрами. А треті, як от сусідній Шерборн, вважали королівство чудовим партнером, особливо в купецькій справі.

Але саме в Месьйоні, на відміну від решти королівств, магія була вродженою у кожної другої людини. Це могла бути дрібничка — здатність змусити квітку розпуститися швидше, або ж утримувати тепло в долонях, щоб зігрітися осіннього вечора. А були й свого роду обдаровані, що не тільки могли робити вкрай масштабні речі, а й були носіями магії всіх чотирьох елементів. Але був нюанс — даний дар можна було тільки успадкувати й розвивати роками, а Діна й гадки не мали, хто ж батьки Аурелії та як це все розвивати. От про що, а про родовід дрібної помічниці кухарки вони з Яковом при написанні книги точно не задумувалися.

Діна, а точніше Аурелія, сиділа собі на тонкому матрасі, що заледве відмежовував від холодної кам'яної підлоги в комірчині для прислуги, яку ділила ще з трьома дівчатами, що вже давно сопли уві сні. Вона розтирала натруджені, ниючі руки, що досі пахли цибулею, тістом та запахом дешевого мила і намагалася... намагалася щось відчути.

Вона заплющила очі. Так, як вони з Яковом прописували це в книзі. Зосередитися на внутрішньому джерелі. Відчути потік енергії. Спробувати витягнути з нього хоча б іскру.

— Давай, давай Ауреліє, — ледь чутно шепотіла вона, намагаючись не потурбувати сусідок, яких вона гадки не мала як звати. — Ну ж бо, дай мені хоча б щось. Малесенького знаку буде абсолютно достатньо.

Нічого. Абсолютно. Тільки холод каменю під ногами і біль у м'язах від незвичної роботи.

Діна розчаровано видихнула. Невже Аурелія з тих, хто не має дару? І як тоді їй вибиратися з цього світу, якщо вона не зможе себе витягнути магією? Розраховувати тільки на Якова, чи що? Адже він також може бути позбавленим магії, як і вона.

Ні, здаватися ще рано. Якщо вона й не може використати магію, зараз як мінімум, то вона використає те, що мала в надлишку і чого не було в жодної дівчини в цьому замку — знання. А однією з її найголовніших переваг, як на потраплянку з іншого світу, було те, що вона сама ж і прописала магію життя, яка пречудово працювала з квітами.

А оскільки в крихітній комірчині нічого подібного не було, Діна все ж схопилася на ноги, сподіваючись, що Аурелія десь там у підсвідомості відіспиться за них двох й не почне діяти у найменш підходящий момент. В голові дівчини була одна конкретна мета — вийти в сад та перевірити, чи не проснуться часом її здібності від перебування серед серцевини магічного поля королівства.

Навшпиньки, щоб не привертати до себе вкрай зайвої їй уваги, вона ковзнула до дверей комірчини.  Лиш пройшовши кілька коридорів, дівчина зрозуміла, що забула про найважливіше. Була вже холодна ніч, а Діна не мала ні повноцінного взуття, ні теплого одягу — лише тонку, грубу нічну сорочку, що ледве сягала колін. Але холод каменю, що обпікав її ступні, був нічим у порівнянні з невідомістю.

Вона опинилася у темній, холодній кухні. Червоні вуглинки в печі були схожі на очі химери, що спостерігала за нею з темряви. Пахло застиглим жиром, домашнім вином і вчорашнім хлібом. А ще тим самим ненависним запахом дешевого мила, яким вона під вечір з кількома дівчатами вимивала всю кухню.

Проте ностальгувати за цим не надто приємним заняттям дівчина ну точно не збиралася й пішла далі, насолоджуючись тим, ким вона була. Адже її письменницькі знання стали дуже навіть у пригоді. Вона не була Аурелією, яка знала цю кухню через, напевне що, роки роботи. Вона була Діною, яка знала це місце, бо створила його. А ще знала кожну скрипучу плиточку, шухлядку чи дверцята. Як і ненависть Фросі до усіляких таких звуків, через що вона особисто контролювала, щоб задні двері завжди змащували бездоганно.  

Ну а після них, хвиля нічного повітря вдарила їй в обличчя. Воно було чистим, холодним і пахло землею та чимось солодкуватим. Дуже схожим на суміш чогось зі свіжоскошеною вологою травою, в якій грузли її босі ноги.

Діна завмерла на порозі. Це був той самий сад, який вона ще якісь два місяці тому описувала з такою любов'ю — серце магії Месьйону, місце сили. І не тільки героїв книги, а й її власне. Адже ще тоді, коли вони вперше працювали над цією історією — вона вже встигла сповна відчути той нестримний спокій та відчуття, ніби вона знаходиться дійсно там, де її місце. Хоча... зараз сад був чорний, мертвий.