Розділ 6. Відчути минуле

Яків знав, що в своєму новому тілі він став тільки старшим, але все ж не міг припинити дивуватися трансфомаціям свого тіла. Точніше одній непохитній, що мучила його ще в реальному світі. Адже спина його там встигла доконати вже настільки, що в одній з кімнат він встановив кілька повноцінних тренажерів. А тут…навіть не замислився про це. Точніше, не одразу.

Але коли ж його думати про такі дрібнички, як він увесь вечір спершу дивувався своїм широченним покоям, а потім хаосу, що творився навколо палацу. Слуги всю до ночі розчищали присадові алейки від наслідків битви, але так і не змогли прибрати всього. Як і відновити усієї тієї краси, яку він уявляв, коли прописував описи садів, над якими ще довгенько чаклувала й Діна.

На превеликий жаль, він не зміг би всьому запобігти, наскільки б сильно цього не хотів. Точніше, Янсоф Беріморський не зміг би. Інакше…його правління завершилося б, так і не встигнувши повноцінно розпочатись. Колись звичайного купця, потім прислужника, а після чималих звершень – вже й титулованого герцога та тепер практично короля. Так, його історія була насиченою та барвистою, але на жаль, в ній переважали саме похмурі й темні кольори.

Хоч Яків, готуючи першу чернетку твору й прописував Янсофа Беріморського прагматичним та відважним, готовим на все заради свого істинного кохання — згодом він додав яскравих та важливих деталей персонажу, розписавши його дитинство та зростання, які і зробили його-теперішнього. Адже тепер йому додалася певна жорсткість та невблаганна рішучість, раніше так йому непритаманні.

Хоч Яків, готуючи першу чернетку твору й прописував Янсофа Беріморського прагматичним та відважним, готовим на все заради свого істинного кохання — згодом він усвідомив, що персонажу бракує глибини. Саме тому письменних додав яскравих та важливих деталей персонажу, розписавши його дитинство та зростання, які і зробили його-теперішнього. Адже в новому варіанті твору йому додалася та сама певна жорсткість та невблаганна рішучість, раніше так йому непритаманні.

За сюжетом Янсоф змалку ріс в люблячій родині, де підтримували кожен його крок і вчинок настільки, що з часом він банально перестав прагнути до кращого. Йому було тепло й безпечно у коконі цієї безумовної, але сліпої любові. Адже наймолодшому Беріморському було достатньо того, що в нього було й зміни не надто подобалися спершу сільському хлопчаку, а згодом вже й молодому юнаку. Бо й навіщо? Навіщо ризикувати затишком заради примарного "кращого"? Всі його запевняли, що їхнього теперішнього життя цілком достатньо і якщо працювати звично й злагоджено в своєму обійсті, то все буде, як і раніше, чудово.

І Янсоф продовжував жити так, як раніше. Проте чим ставав старшим, тим більше можливостей відкривалося перед ним. Але він дивився на них, як на загрозу. Адже вже юнаком його більше ніхто не контролював. Хоча згодом ця відсутність контролю виявилася не свободою, а гнітючою порожнечею. Можливості, що відкривалися, були не шансами, а викликами, до яких його «чудове» й тепличне виховання абсолютно не підготувало.

Яків чітко пам’ятав момент, коли писав цей перелом. Його пальці завмерли над клавіатурою, щойно він усвідомив, що має зруйнувати цей світ. Буденний побут Янсофа тріснув, коли в їхній край прийшов голодний рік, що висушив землю до тріщин, а за ним — безжальні збирачі податків. Любляча родина, що звикла підтримувати кожен його вчинок, виявилася безпорадною, коли потрібні були дорослі рішення. Вони лише молилися й очікували, що все "буде, як і раніше", але "як раніше" скінчилося разом із останнім мішком зерна.

Саме тоді Янсоф уперше відчув те, що Яків зараз відчував усім тілом у цій чужій, але до болю знайомій кімнаті — холодний, липкий страх відповідальності.

Він стояв у тих самих покоях, які сам детально описував у книзі і дивився у вікно на понівечений сад. Сад, який мав би бути квітучим, згідно з його останніми правками, але чомусь став мертвим. Та сама рішучість, яку він "додав" своєму персонажу, тепер була потрібна йому, Якову. Але вона відчувалася чужою, ніби позичена броня, що муляє в плечах.

Той юнак, Янсоф, утік. Він утік від тихого божевілля в очах матері, безпорадності батьків і власної неспроможності. Подався у місто. А там пристав до купецької гільдії. Це було не стільки рішення, скільки інстинкт самозбереження та водночас саме воно стало початком його "похмурої" історії.

Яків відвернувся від вікна. Як письменник він прекрасно знав сюжет та розумів, що Янсоф Беріморський встиг пережити за ці нелегкі роки, поки нарешті дійшов до цього замку, щоб зробити перші кроки до зцілення королівств та самого себе. Але тепер письменник зміг не тільки зрозуміти становлення героя, а й відчути увесь той біль, той пекучий запах попелу в ніздрях, що відчув ще зовсім юний Янсоф, коли за кілька років після початку свого купецького шляху повернувся додому. На попелище. Де вже навіть не залишилося жодних свідків, які б сказали чому. Як все це сталося й чи вдалося комусь вберегтися. Лише обвуглений дверний одвірок, на якому він колись вирізав ножем мітки свого зросту. Покинуте згарище, поросле зіллям — ось, що залишилося Янсофу по його колись так плеканому дому. А він же так з батьками й не попрощався...

Яків стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні, коли картинки колишньої садиби Беріморських пронеслися перед його очима. З одного боку він картав себе за те, що написав для персонажа такої лихої долі, а з іншого — прекрасно розумів, що без цього вогняного хрещення Янсоф би не намагався загасити свою лють в мечі та на численних тренуваннях. Він виснажував тіло, марно думаючи, що серце втомиться пам’ятати увесь той біль, але ні. М’язи прибували, як і відчуття відчаю та липка потреба затлумити біль у черговому шинку під вечір після своєї купецької справи.