Розділ 5. Коли опиняєшся в книзі

Діна змалку була мрійницею. Тихою дівчиною, що днями могла сидіти, вичитуючи чергову книгу та думати, як би чудово було якось таки опинитися на її сторінках. Ну а що? Там було значно цікавіше, ніж у звичній реальності. Навіть коли в неї був настрій і вона ставала амбасадором місцевого дитячого братства — Діні все одно цього було мало. Адже там була магія. А в реальності дівчину оточувала лиш ненастанна порожнеча, що переслідувала її роками і разом з нею — чудернацькі картинки, які приходили до неї увісні.

Діна часто бачила сни. Часом порожні…чи то для неї, чи то для її пам’яті, але…вони приносили якісь двоякі відчуття. З одного боку дивне полегшення, а з іншого — незрозумілу тягу, якої вона ніяк не могла позбутися. Та й розуміння цього в Діни також не було.

Тільки коли дівчина познайомилася з Яковом — дивні марення зникли, ніби за помахом чарівної палички. Вона не чекала від нього нічого, а він приніс в її життя те, що скрасило ту ненастанну порожнечу, проганяючи примару геть. Немов зцілюючи саму дівчину. Даючи їй мету — книги. Ясна річ, вона писала й сама, але більше собі в стіл. І після знайомства з ним Діна була точно кимось більшим, ніж звичайним читцем. Дівчина тепер стала тією, хто й є творцем історії. І це її захоплювало. Аж до тієї самої миті, коли світ навколо неї не розколовся на тисячу мерехтливих уламків.

Останнє, що Діна пам'ятала — це сторінка Якової книги, яку вже спокійно можна було називати їх спільним творінням. Вона щойно дочитала сцену, де Янсоф та Кшиштоф сперечаються у кабінеті та вкотре встигла подумати: «Треба сказати Якову, щоб він зробив діалог Кшиштофа живішим. Друг головного героя заслуговує на значно більше в цій історії…». А потім порожнеча, яку Яків, здавалося, вилікував, повернулася.

Проте цього разу вона не була тихою і тужливою. Порожнеча метала блискавки, ревіла, захльостувала дівчину штормовими хвилями, закручувала в тугий вир і тягнула її всередину, висмоктуючи повітря з легень.

А потім настала пітьма.

Першим відчуттям був холод. О ні, зовсім не той, який дівчина відчувала осінніми вечорами в квартирі, поки не дали опалення. Це був пронизливий, кам'яний холод підлоги, що обпікав її босі ступні.

Другим відчуттям був запах. Такий, ніби хтось поруч помішував сире тісто для її улюбленого подового сирного багету. А ще від підлоги надто сильно відганяло запахом дешевого мила, яке вона навіть будучи бідною студенткою, обходила стороною. Хоча ні — здається, цей запах все-таки нісся саме від неї.

— Агов, мрійнице! Знову хмари рахуєш? — досить мелодійний голос. Був би, якби його чи не змалку не прокурили б.

Діна різко підняла голову. Слова були не знайомі, але вона їх чомусь зрозуміла. Перед нею стояла кремезна жінка з обличчям, червоним від жару печі, і грізно помахувала дерев'яною ложкою.

— Ану, ворушися, Ауреліє! — гримнула жінка. — Тісто зараз втече, а панство чекати не буде!

Діна блимнула очима, не розуміючи, що відбувається. Хто взагалі ця Аурелія й чому, говорячи про неї, ця жінка дивиться саме їй прямісінько у вічі, а не втікачці зі свого робочого місця. До речі, куди взагалі поділася та дівчина, якщо сторожа у вигляді власниці величенької дерев’яної ложки стояла прямо біля вхідних дверей до цього приміщення?

Але не встигла Діна й рота відкрити, щоб сказати хоча б щось, як її тіло саме пішло до столу з величезною мисякою, з якої дійсно величенькими шматками вже вивалювалося тісто. Руки Діни, а точніше, виходить, Аурелії, спритно схопили важку миску і почали вимішувати липку масу з силою, якої дівчина в собі ніколи не знала.

Десь там у її підсвідомості серце може й покотилося в п’яти, але не насправжки. Діні не потрібно було багато часу, щоб зрозуміти, що відбувається. І від того всього розуміння було абсолютно не легше. Можливо, хіба-що десь глибоко в душі, бо вона колись вже бачила подібне, але…це було увісні. Одному з, побаченому ще давним-давно в дитинстві.

Вона ж не могла опинитися в їх з Яковом книзі? Книзі, де нонкаракси — небезпечні поглиначі королівства Крадорн збожеволіли й винищили всіх та все живе, окрім себе самих, залишаючи по собі пустку. Книзі, де ті ж істоти подолали магічні бар’єри та напали на третє королівство — Санкріс. І якщо всі події відбуваються так, як і описані — то війська санкрістійців вже давно немає, а істоти за місяць-два дійдуть до межі двох останніх королівств — Шерборна та Месьйона. А жити тут до цього моменту, попри магію й все-таке — дівчині абсолютно не хотілося. Особливо, якщо теперішній правитель вирішить влаштувати…

— Бал! Ви чули, дівчата, буде бал! — з коридорчика залунав щасливий писк дівчат і замість тиші навколо, яку розрізало потріскування дров — все заполонили радісні крики, що сповіщали чітко лиш одне — замок починає оговтуватися після зміни влади.

На мить усе стихло. А тоді кремезна жінка, що буквально ще нещодавно, здавалося, одним поглядом змогла б знищити тих нонкараксів — розквітла на очах й запищала, мов дівчинка, що отримала нарешті свого рожевого поні.

— Розповідай, Кшиштофе, — не втрималася вона та за шкибарки втягнула до пекарні білявого чоловіка, який проходив повз.

Діна з посмішкою впізнала знайомий момент, хоч він і трішки відрізнявся від книги. Кухарка Фрося, точно. Ось кого їй нагадувала жінка. Власне, це була та, кого вона й дописала на сторінки та всоте пояснила Якову, що не може замок функціонувати без головної кухарки. Як і те, що не може друг головного героя мати такий примітивний та побитий вигляд.