Розділ 4. Влаштуємо бал!

— Розійшлися! — грізно проревів Яків та сповз від безсилля на підлогу.

Сотні думок гризли письменника. Одного з тисяч. Єдиного й неповторного. Того, хто чудом опинився у власній книзі, так і не зрозумівши, як це взагалі відбулося. А головне — навіщо й як йому звідси вибиратися? Бо загадкове королівство хай собі буде, а Яків як ніхто знав, яка не проста доля може чекати його героя, якщо він у потрібний момент не прийме правильне рішення.

Холодна мармурова підлога дозволяла прийти до тями. Вона дарувала ту саму прохолоду, що пробігалася по всьому тілу, дозволяючи Якову знову повернути контроль над власним тілом. Тепер вже він, як герой всесвітньо-відомих фільмів, спершу злегка поворухнув пальцем на нозі, потім ще одним. Відчув здатність рухати ногою. Потім все те саме з руками й ось він вже не просто лежав, а робив це, контролюючи власне тіло.

І Яків зареготав. Від безсилля. Знемоги. Від розуміння того, що не наважуючись сказати дівчині, яку кохав, ті самі три заповітні слова — він ще більше віддалив себе від неї. А тепер от як її хоча б знайти? Як захистити? Адже це через нього вона опинилася тут.

— Сір, може провести вас до опочивальні? — голос того самого відданого друга героя пролунав у чи не найпотрібніший момент.

— А є сенс, Кшиштофе?! — стенув плечима, гірко посміхнувшись.

— Його значно більше, ніж у лежанні на підлозі, сір, — мудро промовив той, подаючи Якову руку.

Це вперше письменник поглянув на нього по-інакшому. Не просто в той момент, а по-новому від самісінького першого слова створення цього персонажа. Кшиштоф Фабський ніколи насправді й не був тим самим беземоційним та відстороненим від всього. В нього були свої амбіції та прагнення, але звичайна людяність завжди брала гору, а повага до інших була частиною чогось на зразок клятви. Вічної, до того ж.

І ні, він не був якимось слиньком, якого Яків спершу хотів змалювати. Широкоплечий та водночас на диво проворний — Кшиштоф був чудовим в боях. Принаймні на папері. Поки на ділі письменнику його бачити не доводилося. Про магію ж Якову було майже нічого не відомо — ці частини на себе якраз взяла Діна, переписуючи моменти, які здавалися їй сируватими. Ну й загалом — прикрашаючи Кшиштофа.

Надмірно високе чоло змінилося виразними вилицями. Лисина покрилася довгими білими кучериками, що сягали до мочки вуха. Губи з ледь помітних ліній, стали повноцінними. Один лиш ніс так і залишився з чималою горбинкою та давньою історією з переломом. А той за збігом обставин дістався йому під час дитячої забавки саме від Янсофа й водночас став тим самим переломним моментом у їхній дружбі. Тоді Кшиштоф раз і назавжди поклявся стати вічним поплічником герцога Беріморського й не збирався ніколи порушувати власне слово.

— От скажи, що мені робити без неї? — не збирався взагалі говорити про Діну, але Якова знову ніби хто тягнув за язика.

— А хіба коли ми йшли сюди, то розуміли це, сір?

— Ні?! — все ж радше запитав, ніж відповів, майстерно приховуючи в голосі запитальні нотки, що все-таки проклюнулися. Але Кшиштоф навіть не звернув на них уваги.

— Отож бо й воно. Ця магія підкориться лише тоді, коли народ захоче поділитися нею і…

Яків різко підвівся з подушок, щоб заперечити, але затих. Він знав, які чудодійні часом були найнесподіваніші поради та рішення Кшиштофа і який ті мали ефект. Принаймні намагався цього якомога більше пододавати в книгу ще тоді, коли це була геть сира заготовка.

— Ви повинні зрозуміти одне — ми маємо відшукати принцесу. Вона і є ключ до цієї магії, а без неї…нам навряд чи вдасться впоратися з тими потворами. Хоч, звісно, наявність цих чарів та їх контроль також не дає стовідсоткових гарантій.

— Але все одно маємо спробувати, — додав Яків, дивуючись тій глибині в очах Кшиштофа, що ховалася десь геть далеко, коли поруч з’являвся ще хтось.

— Обов’язково. Проте як? Що ми маємо зробити?

— Влаштуємо бал! — Яків подумки сто разів ляпнув себе по лобі за те, що зірвалося з його вуст. Але цього вже було не повернути, як і тієї легкості в контролі над власним тілом. Адже його знову не було. Діалогом вів сюжет!

— Але сір, який бал? Нас же не сприйматимуть всерйоз! — Кшиштоф вирячився на Якова, не вірячи, що перед ним той самий друг, що завжди ненавидів усілякі масові зібрання й безглузду витрату часу.

— А хіба нас колись цікавила чиясь думка? Та й певен, що колись на ньому має з’явитися вона.

— Думаєте, захоче прийти?

— Радше не зможе встояти, — посміхнувся, прекрасно знаючи свою Діну.

Як мінімум вона не зможе пропустити цього всього, а там…потрібно буде вже якось вибиратися. Нічого сидіти в світі, що може розвалитися через будь-яке його невдале рішення.

— Бал так бал, сір, — нарешті промовив Кшиштоф. — Це досить несподіване рішення, але кому знати, як вчинити краще, як не вам. Я одразу ж домовлюся з кращими музикантами та замовлю квітів. Двох призамкових виноробень повинно вистачити на один бенкет, за їжею пошлемо завтра зранку… Запрошення з глашатаями розішлемо десь також в цей час…А по решті віддам команди дівчатам, хай вже повеселяться. Не все ж нам робити, так,  сір?

Яків, а точніше Янсоф слухав його, і аж холодок пробіг по спині. Він не встиг і слова сказати, як Кшиштоф уже розробив цілий план. План, який сам Яків, як письменник, прописав би йому на кількох сторінках. Сюжет не просто вів їх, він гнав уперед, не даючи часу на роздуми, сумніви чи страх. Невже вся книга так і промайне, як одна мить?