Розділ 3. Виходить, герцог

— Кожен крок нас кудись приводить, а кожна дія здатна змінити все, — сивочолий чоловік прошамкав кожнісіньке слово, підвиваючи собі в паузах якісь моторошні звуки, що скидалися на заклинання.

Яків дивився на нього й не розумів, що взагалі відбувається. Хто цей чоловік? Чому він опинився з ним в одній залі? Та й дивна вона якась була. На його простенький кабінет зовсім не скидалася. Високі стелі, всі у вишуканій ліпнині з позолотою й меблі, яких навіть боязко було доторкнутися через їх ціну — ніколи не були його дизайнерським рішенням.

— Якщо вже ти почав цей шлях, то й мусиш його завершити, — продовжив невідомий, підходячи ближче до Якова.

Довга борода ніби не належала чоловіку. Легка синява, що виділялася з неї, підказувала про вкрай потужні магічні здібності чоловіка. А глибокі борозни зі зморшок, що пролягали по всьому обличчю, показували, що чаклун живе на цьому світі явно вже не один десяток років. І судячи з багатого, більш на глибинному сенсі, але не показного вбрання — він явно знав ціну й собі, й матеріальному загалом.

— Коли ти обираєш стати творцем — будь ним. Але пам’ятай — все має свою ціну.

— Навіщо ви мені це розповідаєте? — Яків підійшов ближче до чоловіка, прагнучи зазирнути тому у вічі, але ті були безликі. Та й самого обличчя вже ніби не було.

— Яка різниця хто я, якщо це саме ти маєш зрозуміти, ким є насправді! Розкрий очі! Завжди будь напоготові, а головне — ти не маєш нікому розповідати, ким є насправді. Навіть найближчим. Тим, кого ти знаєш чи думаєш, що це так і є.

— Кому яке діло до письменника? Я ж просто звичайна людина!

— Ти завжди був кимось значно більшим! А тепер отримав дар — можливість відкритися всьому всесвіту. Не змарнуй його! — Якову й не збиралися давати ніяких відповідей. Одне лишень поле для роздумів.

— Як відкритися?

— Тут вирішувати тільки тобі, — чоловік поволі почав розсіюватися. Він все блякнув і блякнув, поки в повітрі не залишилася одна лишень синява, що до цього линула з його бороди. — Але не забудь, що єдиний, хто на всьому світі дійсно дбає про тебе — це ти сам.

— Зачекайте, я маю… — Яків говорив вже з порожнечею, адже в гігантському приміщенні тепер був лише він один.

Яків знову роззирнувся по сторонах. Яке все тут було вишуканим, красивим та абсолютно йому не цікавим. Колись, пишучи черговий сюжет книги, що зачіпав якісь фентезійні королівства — він марив побувати в подібних місцях. Навіть якогось року об’їздив усі замки Європи. Але те, що відкривалося його очам — бачити доводилося дійсно вперше.

Неземної краси водоспад, що застиг високо під стелею. Кожна його крапелинка була насичена яскравим срібним світлом, що розтікалося високо-високо просто в повітрі та зникало, знову повертаючись до витоків та починаючи своє нескінченне коло життя. Коло, що й дарувало світло, яке оповивало всю залу, підживлене маленькими візерунками-змійками, що були майже на рівні очей Якова, але зовсім не спричиняли дискомфорту, коли він дивився на них впритул. Такі чарівні й водночас непомітні — аж захотілося їх доторкнутися.

Одразу ж потягнувся рукою до цієї чудасії. Чув за спиною гучні звуки кроків, але не звертав уваги. Ніби зачарований тягнувся все далі й далі, відволікшись тільки на те, щоб побачити на своїй руці чудернацький рубець. Він оперізував всю руку, тягнучись від мізинця й аж до кисті з іншого боку. А такого в нього раніше точно ніколи не було.

— Сір, зупиніться! — хтось грубо потягнув Якова за руку й був би він в своїй попередній фізичній формі, то б як мінімум зрушив з місця, а тут…навіть не похитнувся. — Пробачте, сір, благаю! Замок вже під нашим контролем, але магічні потоки ми ще досі не встигли переналаштувати. Покищо дотики до них для нас смертельні.

Яків ніби виринув з трансу. Який ще «Сір»? Що за магічні потоки й чому йому все здається таким знайомим? Адже й цю залу він бачив вперше, але ніби вже розумів, де й що знаходиться. Та й про ці світильники він знав, як мінімум чітко усвідомлював, що покищо їх не можна чіпати. Відчував це на глибинному рівні. Але ніяк не міг зрозуміти, що взагалі відбувається. Та що це за люди, що швидким кроком посходилися до цієї зали?

— Говори! — несподівано навіть для самого себе владно промовив Яків, махаючи в сторону одного з чоловіків, якого він вже ніби десь бачив.

— Герцогу Янсофе Беріморський…

— Хіба я так наказував звертатися до себе? — Якова немов би хто тягнув за язик, а руками й ногами керував який ляльковод.

Чоловік вже не розумів, де він, а де якийсь там «Сір», що швидко пройшов до підвищення, якого той раніше не помічав. Він піднявся по сходинках й плюхнувся на м’яке сидіння трону, одне перебування в якому давало неймовірне відчуття задоволення після досить напружених останніх подій.

— Пробачте, мій королю! Таке більше не повториться, я особисто… — Яків, недбало сидячи на троні, поволі підвів руку й чоловік, в коричневому мундирі одразу ж замовк.

— Я сказав говори! — це радше скидалося на якийсь там рик. Такий нехарактерний для Якова, що він і сам злегка здригнувся, коли голос ехом відбився від стін.

— Король сьогодні загинув своєю смертю у власному ліжку, а його єдина спадкоємиця Зейлана — зникла.

— Шукайте її! Мені потрібно прийти до влади не просто захопивши замок, а бувши визнаним у цьому королівстві, — в голосі Якова було стільки гніву та водночас спокою, що це неабияк дивувало самого чоловіка.