Розділ 2. Блискавка не обирає

Діна мала рідкісний талант — засинати за комп'ютером. Вона могла просидіти перед монітором увесь день й затято працювати, але тільки не якщо мова йшла про книги Якова. Там ніби й був гумор, драма, кульмінації, цікаві сценки, колотнечі та дуже навіть гарний сюжет, але їх поєднання дарувало унікальний спокій. В такі моменти Діна могла заснути прямо перед ноутбуком, залишивши посеред файлу нескінченний слід з однієї літери, затиснутої щокою.

Проте лише цього разу Яків важко зітхнув. Вона знову не дійшла до "родзинки". Тієї самої сторінки, де замість продовження книги на невеличкій вставочці він зізнавався Діні в почуттях. Ох, він не знав, як дівчина відреагує. Стільки були знайомі, а вона тільки те й робила, що постійно грала, натякала, але ні разу не промовила нічого стосовно своїх почуттів всерйоз.

Яків часто думав, що це все через нього. Завжди здавався собі непоказним, хоч сам виглядав не згірше за зірок Голівуду. Ідеальна посмішка, як мінімум, була цьому прямим доказом. Та хоч і був письменником — також знаходив досить часу й для нормального харчування й для спорту, тож у спортзалі не здавався всім якимось бляклою заучкою. Особливо всіх вражала його фірмова зачіска, яка складалася дуже популярним кублом на голові.

Звісно, зі стилем була проблемка, але не настільки вже все було плачевно. Легке сіпання ока Діни він намагався не помічати. Так, гостра на словечко, вона навіть не приховувала, що Якову треба задуматися про те, щоб хоч якось поліпшувати зовнішній вигляд. Особливо коли бачила його чергову супергеройську футболку, що часто виглядала абсолютно недоречною для місця, куди вони планували піти. Але все ж якщо порівнювати його з тим хлопчаком з гуртожитку, з яким вони познайомилися багато років тому, то тут вже варто було пишатися. До того ж, їм обом, бо дівчина до цього приклала не мало зусиль.

Та й цю квартиру Якова вони купували разом. Місце, що стало їхньою затишною фортецею. Тут вони могли годинами мовчати поруч, кожен у своєму світі, лиш обоє вистукували клавішами на ноутбуках. І це було ідеально. Аж поки в її очах не з'являвся той знайомий авантюрний погляд після перегляду якоїсь рекламки, і тоді їхні інтровертські "мінуси" дивним чином складалися в один великий "плюс", якому вже не були страшні ані нудні вечірки, ані незграбні спроби презентувати свою книгу перед натовпом.

І як інакше, коли вони були одне в одного. Він дарував їй просто незбагненну оповідь про його нові світи, що навіть проговорені з усіх боків на презентаціях, здавалися якоюсь чудасією. Ну а вона була його тим самим прикриттям, що з радістю могла прикрикнути на когось з аудиторії з надто гострим язичком. Та й сама залюбки вступала в запеклі дискусії.  За що він був їй дуже вдячним.

Яків навшпиньки підійшов до столу й обережно витягнув ноутбук з-під її голови, замінюючи його м'якою подушкою у формі пандочки, яких вона просто обожнювала. Він знав, що Діна  в такому дивному стані буде хвилин тридцять максимум, тому смикати її зараз було марно. Краще дати дівчині спокій, щоб вона повернулася до редагування його чергової фентезійної маячні зі свіжою порцією сарказму. Але сьогодні… сьогодні все було інакше.

Він обережно витер слід від її щоки з літери "щ" на клавіатурі й набрав у груди повітря. Серце калатало так, ніби він збирався стрибнути з мосту з тросом. Ніби і є страховка, але все одно відчуваєш увесь той адреналін сповна.  

Яків читав тихо, майже пошепки. Його голос дуже сильно тремтів, деколи видозмінюючи слова, написані однієї пізньої ночі. Він знав, що вона спить і прочитає це пізніше, але ця маленька репетиція була для нього чимось священним. Йому потрібно було почути ці слова, переконатися, що вони звучать правильно, перш ніж вони потраплять під її прискіпливий письменницький погляд. Адже ще була можливість все переписати, викинути, злякавшись власної сміливості. Або навіть придумати щось набагато краще.

— Діно... Ти, ніби запальничка, осяюєш мій день. Ти робиш ці всі занудні рукописи живими, а моїх незграбних героїв – повноцінними людьми зі своїми певними цікавинками та особливостями. І знаєш... те саме стосується й мого життя. Воно, як в того героя, після знайомства з тобою, стало набагато яскравішим, смішнішим і... важливішим. Можливо, я й справді стилістично жахливий. Можливо мої жарти розумію тільки я, але є одне слово, про яке ніколи не писав у своїх книгах, бо воно здавалося мені надто сильним, надто справжнім. Але зараз... зараз я хочу, щоб ти його почула. І нехай цей звук залишиться між нами, немов магічний оберіг. Animus Meus Ad Te Volat. (Моя душа летить до тебе - лат.).

Проте далі слова так і не зірвалися з його вуст. Ті самі три, що так довго жили в його серці, знову застрягли десь у горлі. І цього разу він справді хотів їх випустити на волю. Хоча б пошепки, у тиші кімнати, де спокійно спала Діна.

Але перш ніж його губи встигли вимовити бодай звук, кімнату розрізав сліпучий спалах синього світла з яскраво-білою прожилкою посередині. Воно виникло немов з нічого, здіймаючись високо над її безтурботною головою, що схилилася над подушечкою з пандочкою. І перш ніж Яків усвідомив, що відбувається, ця електрична змія кинулася вниз, націлюючись прямо в Діну. Інстинкт спрацював миттєво. Кинувши ноутбук геть, Яків за лічені секунди кинувся до неї, згрібаючи Діну в міцні обійми, намагаючись закрити собою від неминучого удару. Але блискавка не обирає жертв. Її руйнівна сила завжди поглинає обох.

Яків заплющив очі, чекаючи на пекельний біль, але відчув лише шалений порив крижаного вітру, що пронизав кожну клітину його тіла. І як би не було холодно  — він не відпускав Діну, відчуваючи її тепле тіло в своїх руках. Особливо, коли вони почали стрімко нестися вперед у якомусь дивному тунелі, що пульсував синім світлом з тонкою білою ниткою, яка тягнулася в моторошну нескінченність.