Глава 16. Дві гільдії: Дітер

Майстер тіней

В кімнаті було жарко і досить сиро. Поліна в каміні шипіли, билася під поривами вітру віконної рами. Артур сидів поруч з вогнем, закутаний в ковдру і колючий зимовий шарф. Його брат сидів трохи віддалік з підручником в руках. Прямо над ним нависала брила льоду, краплі з неї падали вниз, але до хлопчика не долітали, випаровуючись в повітрі. Артур зіщулився. Валет в формі мага-стихійника роздратовано кинув на стіл кіпу перев’язаних листів і розвернувся до батька.

— Я повинен піти з тобою! Джарет Ільнер — хитра тварюка, він не буде битися чесно! Я можу допомогти, я знаю, що робити!

— Ні, — Дітер похитав головою. — Магам втручатися в справи гільдій не можна. Якщо хтось дізнається, що ти брав участь в цьому, тебе викинуть з Палацу вогнів.

— Але тато...

— Я сказав «ні»! Розмову закінчено! Відведи братів до фортеці, нехай за ними доглянуть вчителі. І простеж, щоб Артур знову не накликав снігову бурю... Принаймні, поки не опиниться в «Лілії».

Валет пирхнув. У палаці в нього і так було незавидне становище. Придворні міністри тиснули на Альвона, змушуючи його все більше і більше урізати права магів, а талановитого хлопця зробили черговою маріонеткою в клубку місцевих інтриг. Елен не могла йому допомогти, незважаючи на те, що рід Гардіан вже кілька поколінь служив імператору. Валет закрутив роман з нудьгуючою аристократкою, що була майже вдвічі старша за нього, і Дітер побоювався того, чим цей зв’язок закінчиться. Але впертий хлопчисько в свої шістнадцять зовсім перестав слухати батька.

— У нас є трохи часу, — Елен обняла чоловіка і притулилася щокою до його спини. — Рен’аль надіслав записку, що збирає бійців. Ти можеш відпочити кілька годин.

— Добре. Як у вас просуваються пошуки? Той алхімік знову втік?

— Так. Ведден знайшов привид його брата. Випередив нас на півгодини. Йому хтось із гільдії Вбивць інформацію зливав... Не знаю, з якої безодні вони це почули, з якими темними богами домовлялися, але вони знають більше, ніж мають знати.

— Думаєш, вбивці стоять за поновленням експериментів?

— Я не впевнена. І я дуже втомилася від цього. Будеш обідати?

Дітер невизначено знизав плечима. Він майже не дивився на дівчину, поки та накривала на стіл. А з’ївши пару шматків сиру і ложку ріпної каші, він пішов в кімнату чистити зброю.

«Руки тремтять, як у шмаркача», — зі смішком подумав вампір, перебираючи деталі броні на стійці. Важкі лати він не носив, тільки куртку з мідними заклепками, але тепер до неї додалися наруків’я та горжет[1]. Напруга кількох останніх днів не давала розслабитися, Дітер сів на ліжко, провів точильним каменем по ідеальному лезу меча-бастарда.

— Я хотіла побажати удачі, — Елен з’явилася в кімнаті раптово.

Вампір хмикнув і відклав меч в сторону. Дівчина наблизилася до нього і боязко поцілувала в губи, а потім завела руку назад, одним рухом розпускаючи шнурівку на платті. Тканина поповзла вниз, Елен знову поцілувала чоловіка, але вже наполегливіше. Той витягнув з її зачіски шпильку, дозволивши волоссю безладно розсипатися по спині, і, посміхнувшись, притягнув дівчину ближче. Плаття, нижні спідниці, сорочка — все полетіло на підлогу. Дітер торкнувся губами беззахисною шиї, провів язиком по тонкій жилі та обережно прокусив шкіру. Елен здригнулася, мерзлякувато повела оголеними плечима і, не дочекавшись, поки чоловік зробить другий ковток, повалила його на спину. Укус засвітився і пропав. Залишився тільки невеликий червоний слід.

Дітер облизався і здався без опору. Його захопило гостре відчуття чогось невідворотного, кожна секунда, здавалося, вислизає занадто швидко. Залишалося так мало часу, і це усвідомлення тільки сильніше розпалило в ньому внутрішній вогонь. Дітер жадібно поцілував дівчину, стиснув її в обіймах, зі зростаючим задоволенням слухаючи, як важко вона дихає. Її рука ковзнула нижче, і чоловік зі здавленим вигуком «Ох, тьма», перекинув її і підім’яв під себе. Елен подивилася йому в очі і жадібно поцілувала чоловіка. Дітер ніжно стиснув її груди, відчув, як ноги чаклунки обвивають його стегна, і жарко прошепотів:

— Ну, ти й відьма!

Елен азартно розсміялася, а потім, вигнувши спину, застогнала. Дітер перекинув її ногу собі на плече, подався вперед і сам не втримався від галасливого подиху. Час, час, час! Витікав зі швидкістю ртуті. Елен притискалася до вампіра, кусала губи, вигиналася так, ніби то був перший її раз із цим чоловіком, наче не було тих двадцяти років шлюбу. Дітеру подобалося хапати її за волосся — зовсім не боляче, але відчутно. Дівчина дряпала його в знак помсти і рухалася ще швидше.

Всього година...

Двадцять хвилин…

Час іти.

Свічки в кімнаті потонули в м’якому воску. В безладді лежав на підлозі одяг, відкинутий людьми, як непотрібне лушпиння. Елен лежала в ліжку серед вологих зім’ятих простирадл і, обіймаючи подушку Дітера, вдихала його запах. Її плечі і шию покривали червоні укуси. Вампір збирався на нічну бійню, методично поправляв всі деталі обладунку, застібав ремінці не без допомоги дружини. Нарешті, обернувшись в останній раз, він із захопленням оглянув оголену фігуру дівчини, і, нічого не сказавши, вийшов.

Рен’аль чекав його біля входу в будинок. Він був майже на дві голови нижче вампіра, і зазвичай носив чоботи на високих підборах, крислатий капелюх і окуляри з темного скла. Але сьогодні він вважав за краще легке безшумне взуття та шкіряну броню. Рен тримав невеликий арбалет без приклада за спиною, і сагайдак стріл-дротиків на поясі.