Глава 15. Дві гільдії: Джарет

— Не дратуй його, некромант, — прогарчав бородатий найманець і пропустив мене уперед.

Я стояв в оточенні майстрів-убивць у невеличкій бідно обставленій вітальні. Люди в однаковому сірому одязі з нудьгуючими обличчями вивчали плями на шпалерах. Чоловік,  що стояв до нас спиною, махнув рукою, і всі, хто був у залі, вийшли за двері. Бородань наостанок пропалив мене поглядом, і я чомусь подумав, що він міг би зламати мені шию однією рукою.

— Радий, що ти знайшов час для мене, Еллоу, — сказав чоловік у зеленому плащі.

— Ваше запрошення складно було проігнорувати, майстре Ільнер, — відповів я.

Кілька людей, абсолютно не ховаючись, з’явилися сьогодні біля воріт фортеці. Хтось з них буркнув: «їдеш з нами», а решта ледь не силоміць запихала мене в карету без вікон. Джарету було начхати на це. Його люди виконали наказ, і цього було достатньо.

У Фламмасі ніхто не наважувався ставати на заваді майстру Ільнеру. Але в столиці гільдія Вбивць не була така сильна, бо тут більшу вагу мали Найманці під керівництвом Дітера. Та що казати, незважаючи на всі реформи Альвона, маги досі були впливові. Принаймні, викрадення некроманта на очах інших чародіїв і Псів в теорії має наробити багато шуму.

Джарет покликав мене.

— Зможеш це виправити?

Я глянув на вампіра. Переді мною стояв довготелесий, незграбний чоловік з довгим світлим волоссям і безвольним підборіддям. Він був зовсім не схожий на монстра, яким малювала його чутка.

«Жорстокий вбивця, закоханий в золото».

«Мстивий параноїк, ласий до влади».

«Підступний інтриган»

У Джарета було дуже багато ворогів. Його ненавиділи, боялися і поважали. Але я бачив також іншу частину його особистості. Емоційну, злегка ексцентричну і жахливо втомлену.

— Зможеш оживити його наново?

Перед нами на столі в грубому ящику лежав покритий простирадлом Гілфорд. Його обличчя, таке красиве в житті, застигло синювато-білою спотвореною маскою. Смерть зжерла всі фарби, залишивши сіре, жалюгідне тіло на дні погано збитої труни. Джарет спокійно чекав відповіді, немов цікавився, як скоро кравець пошиє костюм. Я відкинув простирадло, щоб розглянути мерця, і одразу побачив чорний провал в грудях там, де мало битися серце. Шкіра навколо була обвуглена, а частина одягу вплавилася в тіло.

— Він знищений, Джарет. Зруйнований остаточно. Я нічого не зможу зробити з ним.

— Але в перший раз ти зміг...

— В перший раз... Тоді все було інакше.

 Якщо закрити очі, навіть зараз можна було вловити запах ароматного воску і відчаю, розлитого в повітрі.

«Ти не оживив мене, ти прокляв!»

Гілфорд був заточений в цьому тілі чи не довше, ніж встиг пожити в перший раз. Здається, йому було тридцять, коли чийсь кинджал пронизав йому око і пройшов крізь мозок. Переділ влади в гільдії мені запам’ятався погано, в ті роки такі речі мало стосувалися простих магів. А ось для Гілфорда сутичка прихильників різного режиму стала фатальною. Його не ховали по людських звичаях, а спалили, як це роблять вампіри. Принаймні, більшість так думала. А за два місяці після церемонії Джарет Ільнер знайшов мене:

— Ти — некромант? — запитав вампір, ледь я перетнув поріг його кімнати.

Він був ледь одягнений, розпатланий і неголений. В його голосі вгадувалися дивні ноти.

— Ведден Еллоу. Ми зустрічалися, коли... ем...

— Коли твій гидотний приятель вчинив галас у наших володіннях, — продовжив за мене Джарет. — Як його там... Данора. Чесно, він навіть на руку мені зіграв, в якомусь сенсі. Відволік стариганів, щоб я зміг краще підгодуватися до їх вбивства. Тепер в Гільдії я головний.

Я кивнув. Чутки про криваве побоїще і публічну страту високопоставлених майстрів-убивць досі вирували містом. Джарет Ільнер проклав собі широкий шлях до влади. Щоправда, обживатися в Ватеронузі він не поспішав, навіть його власна кімната виглядала порожньою. Пізніше я дізнався причину. Щоб вижити, ослабіла гільдія пішла на змову з Найманцями. Залишивши справи столиці, як відкуп, майстри перебралися у Фламмас. Але під час розмови з Джаретом це хвилювало мене в останню чергу.

— Бачив твою стару роботу, — вампір плюхнувся на розібране ліжко поруч з низьким столиком і відкрив пляшку з темного скла. Запах спирту, що плавав у повітрі, різко посилився. А Джарет всипав в рідину якийсь порошок і гарненько ковтнув.

— Хочу, щоб ти оживив для мене людину, — продовжив він, коли відкашлявся. — Оживив мого друга. В нього не лишилося тіла, але я знайшов оце.

Звідкілясь з-під ліжка була вилучена невелика шкатулка. Я відкрив її і немов провалився в чорний вир. Вражаюче красива і жахлива, гігантська і крихітна одночасно частка безодні зберігалася на потертій оксамитовій подушці. Вона була безмірною, кристально чистою, вона дивилася на світ крізь мої очі. Вона сумувала і захоплювалася, закохувалася, страждала... Така звичайна і чудова, кричуща від нестерпності буття — в моїх руках тремтіла людська душа.

— Ти навіть уявити не можеш, що я віддав жерцям-ранде, щоб її отримати. А Гілфорд навіть не був вампіром. Що скажеш?