Глава 12. Шаман-безумець

— Міклош, у тебе все в порядку?

— Так. А що?

Чоловік обернувся до травниці і здивовано на неї подивився. По його підборіддю текла кров з рота, але він, здається, цього не помічав.

— Знову в тебе напад ясновидіння. Говорив про якогось Сема.

— Не знаю, про що ти, — знизав плечима шаман.

Крістіана гмикнула і простягла хлопцеві хустку. У «Лілії» на свій будинок їй, звичайно, не вистачило, довелося знову ділити житло з Міклошем і його другом-бабієм. Ларрен вічно пропадав на побаченнях, і за ті кілька днів, що дівчина провела в фортеці, вдома він майже не з’являвся. Не те щоб Крісс це турбувало, але няньчитися з марячим шаманом наодинці їй не подобалося.

Дівчина стояла біля вікна і дивилася, як по стовбуру дерева дереться руда білка. Людей звірок зовсім не боявся і милостиво дозволяв травниці спостерігати за собою. Міклош закашлявся, пригладив розпатлану шевелюру.

— Знаєш, якщо білка зістрибне з дерева, вона не розіб’ється ... — сказав він.

— Правда? Навіть з самої верхівки?

— Ну, з верхівки, напевно, ні... Дивись, як вмію!

Шаман вдав, що жонглює предметами і в якийсь момент в повітрі дійсно здалися контури жовтобоких яблук. Травниця розсміялася і поцілувала провидця в неголену щоку.

— Мені час іти. Пан ді Арро просив заглянути до нього з приводу роботи. А коли повернуся, ти навчиш мене цього трюку.

Міклош серйозно кивнув і обіцяв травниці показати всі фокуси, які тільки знав. А дівчина, пов’язавши білий пояс поверх зеленої робочої форми, випурхнула з дому. Часті припадки і розповіді про мандрівника Сема починали її стомлювати.

З директором вона зустрілася біля теплиці. Високий, прямий і худий, як жердина сивочолий чоловік чекав її, розглядаючи щось за склом. Ймовірно, в молодості Норліз був красенем, але роки і зверхній вираз обличчя наклали на нього неприємну маску. Директор елегантно одягався, всіляко підкреслюючи статус, вішав на шию амулети, захоплювався магічними перснями. Крістіані подобався його голос — добре поставлений баритон, що був ледь зачеплений віковою хрипою. Такий голос був у її дідуся.

— О, ви саме вчасно, — сказав директор. — Зараз з лялечки буде вилуплюватися метелик. Подивіться, який цікавий.

— Він буде пом’ятий і мокрий, — знизала плечима дівчина.

Комахи її мало цікавили, більше травницю займали думки про роботу. Але пан ді Арро не поспішав говорити про справи. Помітивши когось вдалечінь, він помахав рукою, закликаючи до себе.

— Як вам перший день? — спитав директор в незнайомця.

Чоловік середніх років у супроводі білошкірого юнака ледь розчепив зуби для відповіді. На його одязі красувалася нашивка некроманта, а в очах танцювали фіолетові іскри.

«Іди, куди йшов. Будь такий ласкавий», — подумки зойкнула травниця. І чоловік раптово послухався.

— Так ось, про метеликів, пані Ілліне. Або мені вас Крістіаной краще називати? — продовжував безглузду балаканину Норліз.

Дівчина його майже не слухала. Уже здалеку до неї долинув голос хлопця: «Як завжди привітний із людьми. Впізнаю дядька Веддена». Крісс стрималася, щоб не фиркнути від сміху. Ді Арро нічого не почув. Він усе ж згадав, навіщо покликав на зустріч травницю і, віддавши їй зошит із записами, відправив готувати компоненти для лабораторії.

— Що з них має вийти? — запитала Крісс.

— А чи не все одно? — безтурботно сказав Норліз і відвернувся до своїх метеликів.

Дівчина хмикнула. У гільдії її вчили не ставити зайві питання, отже саме так вона і збиралася вчинити. У цій співпраці її цікавила тільки фінансова частина, а любов до трав і зіль можна було відкласти на потім. Крісс подякувала директору і пішла в оранжерею. Їй потрібно було вивчити весь зошит із записами, перш ніж братися за роботу.

Директор ді Арро

— Притулок магів.... Будинок-фортеця. Найбезпечніше, матері твоєї хиря, місце для магів в імперії!

Норліз ді Арро поставив келих на стіл, так і не доторкнувшись до напою. Коньяк виблискував бурштином в світлі десятка свічок, але чоловіка більше цікавив апетитний шматок м’яса в соусі. Жир стікав по його руках, і директор витирав пальці об камзол з дорогої парчі.

Співрозмовник Норліза ліниво копирсався ложкою в густому грибному супі. Він навмисно сутулився і підтискав губи, проте пасмо яскраво-рудого волосся вибивалося з-під капелюха. Звичайно, з етикету слід було знімати рукавички і головний убір, але гостя це не турбувало.

  — Проникнути сюди було просто, — сказав він. — Ваші стражники справжні ледарі. Їх міг би обдурити будь-який злодій. У фортеці ніхто не запитав, хто я, немов тут кожного дня серед магів розгулює вампір. Я запросто змішався зі шкільним натовпом.

— Охоронні артефакти засікли чужинця.

— Але ніхто не звернув на це уваги, так?

— Угу. Але коменданта фортеці немає вже кілька місяців, а магістр ордена Мисливців шукає місце прояву нової Брами-у-нікуди. Не можу ж я — директор школи — займатися безпекою всієї «Лілії». Давайте краще перейдемо до справи. Ви ж не за балачками і супом сюди прийшли?