Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»

Смерть завжди була близькою до мене. Вона не лякала, навпаки — наповнювала енергією. Я відчував її на відстані, міг розпізнати наближення, а її запах приводив в справжнє захоплення. Я познайомився зі смертю ще в ранньому дитинстві. Першим чітким спогадом був день похорону дідуся. Сидячи в кімнаті по сусідству з тілом, я притискався до стіни e спробах вловити приємні еманації.

Тоді я не розумів, якою володію силою. Я грав зі смертю, і робив це так природно, що батьки, жахнулися, як дізнались про мої дитячі забави. Наприклад, варто було штовхнути мертвого голуба носком черевика, як птах злітав, щоб незабаром впасти. Але у день сплеску темної енергії ця гра вийшла з-під контролю. Холодні тільця стікалися з усієї округи до дому, я істерично ридав під несамовиті крики тітки:

«Поріддя! Зіпсована тварюка! Втопіть його! Втопить у річці, поки Троє не засипали піском усіх нас!».

Я добре запам’ятав ці слова. Вони стояли у вухах густим виттям, коли мене — хлопчика, що біг по випаленій траві — зупинив чоловік з блискучим амулетом в долоні. Камінь в грубій оправі світився похмурим фіолетовим світлом, з панцерних рукавичок пана на мене скалилася гостроморда собача голова.

Батьки радісно вчепилися в можливість кинути господарство в прикордонному графстві, і переїхали в столицю разом зі мною. Я жив в «Лілії», і кожен раз із небажанням перебирався до рідні на час весняно-осінніх свят. В цей час мені доводилося працювати на купецькому дворі, «виправдовувати з’їдений хліб».

Щоправда, годувальницею в родині вважалася старша сестра. Щовечора вона кудись йшла, іноді зустрічалася біля будинку з пошарпаним чоловіком зі скуйовдженим брудним волоссям. Щотижня він платив їй дзвінку монету за «службу». Лише одного разу мені довелося говорити з ним:

— Тримай, — удавано ласкаво сказав він тоді, вкладаючи золото мені в руку. — Купиш до столу щось жирненьке.

Гарячий метал віддавав неприємним теплом. Я глянув на усміхнену, розфарбовану сестричку, що стояла поруч, намагаючись поправити сповзаючий із грудей корсаж. Смерть вже зжерла справжній колір її шкіри, залишивши бляклу оболонку під шаром косметики. Вона зіпсувала ще зовсім дитяче обличчя дівчини, і обняла за талію, звісивши численні язики до самої землі. Сестрі залишалося жити менше року.

Мене пробрало тремтіння від огиди, і слова прокляття вирвалися самі собою. Монета пірнула назад в кишеню чоловіка, а на ранок його знайшли потонулим у вигрібній ямі. Мені було чотирнадцять, і в фортецю тим ранком я повернутися не встиг.

Я йшов по вузькій смердючій вулиці, перекинувши чорну шкільну форму через лікоть. Зап’ястя палило браслетами-обмежувачами — «подарунком» магістрів за непослух, а рукав пурпуена весело майорів на вітрі, виблискуючи яскраво-червоними смугами.

Старший брат Бейлен нагнав мене біля складів і без слів затягнув в глухий провулок. Весь вільний простір там займали кліті з овочами. Бейлен накинув мені на шию шнурок і потягнув на себе, я намагався чинити опір, рвався з небезпечної хватки, але завдавав собі більше болю. А в провулку нас вже чекали три незнайомці з прихованими обличчями.

— Заткни йому рота! — вигукнув один з них.

— Тримай. Три монети, — сказав інший.

Брат позадкував, сильніше затягуючи шнурок на моєму горлі. Каблук скрипнув на камені, що потрапив під ногу, і я ледь не впав. Я відчув, як тіло починає німіти, у вухах стояв глухий гуркіт далекого каменепаду. Перед очима плавали лілові кола, а безсила злість змінилася одним бажанням — зробити хоча б один ковток повітря.

— Ми домовлялися на п’ять, — голос Бейлена звучав глухо, немов проходив крізь товсту стіну. Мій світ заповнився роєм плям-метеликів, а потім настала темрява.

Отямився я від відчуття сильної тряски. Пол ходив ходором, підстрибували і деренчали частини якогось механізму, вібрували від качки прути клітки, де я опинився замкнений. Руки і ноги були стягнуті мотузками, і мені залишалося тільки безпорадно звиватися.

Удар. Я перекотився на бік і вдарився потилицею об клітку. Нудота застрягла в горлі, та зате я зумів виплюнути кляп. Знов удар. Закричати не вийшло, а сильний поштовх підкинув тіло вгору і боляче доклав стегном об підлогу. Шлунок нагадав про себе — мене все ж таки знудило. Онімілі м’язи почали поступово «відтавати», перетворюючи існування на справжні тортури. Здавалося, ніби в тіло встромлені голки. Бовтання по клітці тривало ще якийсь час, я не помітив, коли підлога остаточно завмерла.

— Прокинувся? - прогудів чийсь голос.

Незнайомий чоловік відкинув край покривала, впускаючи в клітку трохи світла, і простягнув крізь прути залізну кружку й жменю сухарів.

— Зараз я послаблю мотузки. Смикнешся — і всю дорогу проведеш, як гусінь. Зрозумів?

Я кивнув. Руки погано слухалися, обмежувачі досі палили зап’ястки. Прохолодна вода м’яко відігнала нудоту, свіжий вітер з запахом полину і жаркого сонця тріпав важкий полог покривала. Наглядач дозволив вибратися з клітки, і я зміг, нарешті, озирнутися.

На утоптаній копитами дорозі стояло кілька однакових фургонів, запряжених волами. Хтось тягав воду з колодязя неподалік, хтось годував тварин. Обрисів міста звідси видно не було, воно потонуло за рівною, як лезо, лінією горизонту.