Глава 9. Закон проти нас

Коло Зали Осколків повільно збиралися вампіри. По-двоє, по-троє, вони не розмовляли один з одним, не привертали увагу сторожі. Храм Друагра подарували градоправителю зовсім недавно, без їх відома. Його намагалися знести за допомогою магії і розібрати уламки. Вампіри стояли осторонь, їм не потрібно було заважати чаклунам — містична земля сама чинила опір чужорідній магії. Зачарований вогонь згас, ледь торкнувшись стіни храму. Управлінець, якого поставили головним над знесенням, в енергію землі не вірив, думав, що винні вампіри. А ті не поспішали його переконувати, вони продовжували збиратися щовечора біля Зали Осколків, чим шалено злили і лякали будівельників.

— Не лізь не в свою справу, чаклун!

Оуен проводив злісним поглядом пухкого чинушу, що рятувався втечею від мовчазного розрізненого натовпу. Вампіри лякали його одним тільки виглядом. Нічого робити вони не збиралися, і це страшно дратувало Оуена. Хлопець уже не раз збирав навколо себе соратників, привертав небажану увагу сторожі, одного разу його навіть заарештували, і Оуену довелося провести кілька неприємних днів у в’язниці.

— Це наш храм! Наша земля! Ви не можете так просто забрати її!

— Забирайтеся, кляті кровососи! Займіться своєю роботою!

Зброя в руках сторожі була значним аргументом, і вампіри знехотя розходилися. Оуен роздратовано сичав, лаявся з людьми, але підкорявся наказам.

— Я не хочу, щоб ти виходив один. Якщо тебе знову вхопить напад, ніхто тобі не допоможе, — стурбовано бурчав Арджі.

Ведден Еллоу пішов зовсім недавно, і на столі досі стояли порожні тарілки. Хлопець взявся їх прибирати, але батько продовжував говорити про небезпеки і контроль, ніби не розумів, які важливі були ті збори для Оуена.

— Я не хочу все життя сидіти в таверні, тату. Мені тут душно!

Хлопець роздратовано кинув посуд в миску. Пролунав характерний дзвін. Гострий осколок увійшов під шкіру, але Оуен не відчув болю. Він ніколи не помічав опіків і порізів, міг до втрати свідомості працювати разом із батьком, не підозрюючи, що зламав ключицю, невдало скотившись з гірки. Для тих, хто живе і вмирає на полі бою, така здатність була б значною перевагою. Але для Оуена це виявилося сумнівним даром.

Хлопець швидко вийняв осколок з руки і перемотав рану шматком старої тканини. Йому не хотілося, щоб батько відчув запах крові і почав знову хвилюватися. Благо Арджі відволікся на гуркіт у двері. Слуга просунув в кімнату свою послужливу фізіономію і випалив:

— До вас знову гості, володарю! Якийсь ненормальний чолов’яга. Але він теж чомусь знає пароль, і я його пропустив.

— Та скільки можна?! — скипів Оуен. — Немає в нас ніякого пароля. Просто ідеш і питаєш нас, а вже потім запрошуєш в будинок гостей.

Хлопець вийшов з кімнати, прихопивши ліхтар, і рушив углиб темного коридору. Щось шаруділо і попискувало, мостини під ногами охали, як музичні клавіші. Оуену подобався м’який запах дерева і сирої штукатурки, вони навівали почуття затишку.

Таверну відкрили нещодавно, приєднали до заплутаного лабіринту прибудов. Зсередини дома розходилися на розгалужені коридори і кімнати, які Арджі планував здавати постояльцям. Залишалося тільки вигребти звідти сміття і занести меблі. Батько від таверни був у захваті, проводив там увесь свій час, працюючи кухарем і навіть викидайлом. Оуен підхоплював будь-яку справу з його рук, гасив згоріле куховарство, виправдовувався перед гостями за зіпсований обід. Це траплялося нечасто, сліпий вампір і раніше легко орієнтувався в просторі. Але в моменти, коли ця здатність давала збій, Арджі ставав абсолютно безпорадним.

Гостя Оуен знайшов сидячим біля стіни. Світло лампи його нітрохи не потривожило, і навіть коли хлопець гукнув чоловіка, незнайомець не обернувся. Він методично зрізав білі пасма волосся кістяним ножем, таким крихітним, що той міг би легко поміститися в жіночій долоні.

— Я сподівався, що встигну. Але не встиг, — промовив гість. Голос у нього був дивний. Він двоївся, немов через одне горло одночасно намагалися говорити дві сутності. — Передай цю записку некроманту, якщо зустрінеш. Якщо не зустрінеш — не передавай.

 — О, добре, — розгублено промовив хлопець. Йому не подобався затуманений погляд гостя. Схоже, той знаходився у трансі.

Незнайомець серйозно кивнув і зрізав нове пасмо. Оуен насторожено простежив за руками гостя, побоюючись того, що ще міг би зробити цей божевільний. Але той просто розвіяв по повітрю волоски... і розсипався на жменьку білого пір’я! Хлопець здригнувся і відсахнувся назад, з бридливим жахам скинув з себе перо, не помічаючи, як воно тане. Незабаром про візит дивного гостя нагадувала тільки записка в руках Оуена. Він розгорнув її і прочитав. Там була тільки одна строчка:

«Семюель — гарне ім’я для дитини».

— Що за маячня ... — пробурмотів Оуен.

Він повернувся в житлове крило, але розповідати батькові про божевільного незнайомця не став. Арджі знову задрімав у кріслі, і хлопцеві не хотілося його турбувати. Кинувши записку в холодний камін, він вмився, щоб вгамувати головний біль, і вийшов з дому.

На Ватеронуз вже опустилася ніч. Патрулі розгубили частину денної хоробрості, стали рідше пильнувати маршрути, поводили себе обережніше. У Верхньому місті вони ще заглядали в провулки, світили факелами і лампами, а ось в інших кварталах сторожа цуралася тіней. Оуен не попадався їм на очі. Через чужі двори, палісадники, діру в стіні він потрапив до вампірського кварталу, де відшукав серед десятків однакових дверей потрібну. Вона була наполовину втоплена в землі, а за нею відкривалися сходи, що вели у підвал.