Глава 8. Давні друзі

В ритуальній залі було темно і млосно. Темрява стікала по амфітеатру ступенів до центру, насідала на ряди свічок, забирала їх «душі» одна за одною. Вогні згасали, лишаючи чадний слід у повітрі. Я запалював їх знову, креслив пентаграми на підлозі. Піт стікав мені за комір, неприємним лоскотом нагадував про себе в районі лопаток. Я не міг відволіктися і скинути жаркий балахон, мені потрібно було закінчити малюнок, перш ніж бридка суміш на пензлі засохне.

Акустика в залі була приголомшлива. Голос тут рокотів урочисто, а луна віддавалася від стін і піднімалась до самої стелі. Я встав в центрі пентаграми, набрав повні груди повітря і чітко вимовив:

— Повстаньте! Вклоніться своєму володарю!

На долонях спалахнуло чаклунське полум’я, його заграва освітила мене і звалені в пелюстках пентаграми тіла. Коло ніг зміїлися короткі розряди, вони поколювали шкіру, проникали в мертву плоть. Один з мерців ворухнувся і зробив слабку спробу встати, але одразу впав додолу. Із роззявленого безгубого рота вирвався хрип, а потім мрець завмер.

— Ти що, знущаєшся? — роздратовано прошипів я. Енергія розсіювалася на очах, вбиралася в густу чорноту. — Твої «ще п’ять хвилиночок» вже мене дістали!

Зелене полум’я спалахнуло яскравіше, земля здригнулася і відштовхнула від себе впертих мерців. Пункт з «повстанням» було таки виконано. Ось тільки з підпорядкуванням виникли проблеми. Побачивши в пітьмах некроманта-господаря, ходячі мерці радісно кинулися обніматися, виставивши вперед пазуристі руки.

— Ой, ні. Я передумав, падайте назад.

Амулет на зап’ястку засвітився червоними символами, мерці продовжили  променад.

— Там у вас усе в порядку? — співчутливо поцікавився замовник. Спритне купчишко оплатив не-мертву охорону для захисту себе коханого, й отримав бонусом забавну виставу.

— Звичайно, — впевнено відповів я і кинувся в сторону, подалі від волелюбних мерців.

Досі повільні й незграбні, вони сяк-так переставляли неслухняні ноги, але продовжували цілеспрямовано мене хотіти. Два самих спритних навіть примудрилися обійти з флангів, ще троє плелися позаду. Я поспіхом відступав, вже не турбуючись про цілісність пентаграми, вона все одно не спрацювала. Енергія всередині ритуального залу поводилася непередбачувано. Я відчував себе виснаженим, хоч до того оживляти упирів міг десятками. Неслухняні мерці насідали, але мені було шкода псувати хороший матеріал.

— Точно в порядку? — в голосі замовника почулося хвилювання. Здається, він почав здогадуватися, що за цим цирком стоїть незвична метушня.

— Точно. Чи не могли б ви підкинути мені он той камінчик? Дякую!

Я зловив кругляк на льоту, захопив його невидимим сачком. І одразу зніс мерцю половину черепа. Решта здивовано заревла і злегка позадкувала, немов в позбавлених мозку головах могли зберегтися залишки розуму, або хоча б інстинктів. Спотворені накази з запізненням брали гору над упирями, і ті падали на підлогу. Незабаром всі вони виявилися упокоєні, крім одного. Ходячий труп повільно підбирався до мене, свистів повітрям в трахеї, тягнув до свіжої плоті криві рученята.

— Та вкладися ти, нарешті! — вигукнув я і всадив в упиря ще один заряд.

Мрець зупинився, подивився на мене осудливо, а потім вибухнув від надлишку вбраної магії. Шматки висушеного м’яса вдарилися об невидимий щит, скляне око відкотилося кудись в темряву. Я обернувся до замовника. То був приголомшений, недалекий чоловік, якого градоначальник поставив головним над знесенням храму, де ми влаштували оцю виставу. Він дивився на мене. Я на нього. Мерці лежали поруч. І тут я несподівано натхненно виголосив:

— Ви, мабуть, дуже важлива людина, коли ваші вороги настільки сильні! Вони насилають шкідливі закляття на моїх створінь, їх не можна контролювати.

— О, правда?

— Звичайно! Сьогодні вночі я проведу обряд очищення, ви не залишитеся без охорони, обіцяю!

Я погасив свічки і вийшов з ритуальної зали. Скандали з багатіями мені були ні до чого. Дарма я погодився на чаклунство в межах незнайомого храму. Живі люди могли б впоратися з будь-якими проблемами не гірше за ходячих трупів, але їм би довелося постійно платити і облаштовувати побут, щоб найманці не розбіглися. Упирі делікатного обігу не потребували, за бажанням їх би можна було складувати в якомусь сараї.

Вже сутеніло. Навколишні будинки темними громадами нависали над головою, беззвучно роззявляючи провали дверей. Я відчував на обличчі свіжий вітер з запахом квітучої вишні, дешевих парфумів, тютюнового диму і помиїв.

Біля храму лежали мішки з піском, зв’язки колод, вимазані глиною корита. Кілька людей стояли трохи віддалік, вдаючи, ніби не знайомі один з одним. Замовник цурався їх, невдоволено і злякано дивився, як незнайомці проводжають нас поглядом. Я обернувся, щоб поглянути на храм — один його кут був обпалений.

— Хей, чаклуне! Не лізь не в свою справу! — крикнув хтось.

— Ідіть геть, кровососи! — люто відповів замовник. Поруч зі мною йому було не так страшно.

— Даремно ти їх злиш, — прошепотів я. — Боротися з вампірами за тебе я не стану.

Багатій пильно подивився на мене, а потім під знущальне улюлюкання прискорив крок. Я тихо розсміявся, окинув поглядом дахи будинків, що чорніли на тлі блідого неба. Вдихнув знайомий з дитинства, забутий уже давно запах. Згадав, як ховався в вампірському кварталі від п’янички-батька, як працював на стайні, щоб не здохнути з голоду. Як боявся кусючого чудовиська на прізвисько «Ромашка»