Глава 7. Гості старого дому

— Ну, і де ми зараз?

Ларрен зіскочив з коня і плюнув на землю. Навколо шуміли дерева, здалеку лунало мукання й передзвін. Шлях круто пірнав униз і впиралася в велике, схоже на латочку, поле. Ларрен помітив роздоріжжя не одразу, а шильда була зламана, і назва села, куди вивела тропа, залишалося загадкою.

— Десь у передмісті, — позіхнув сонний шаман і, наслідуючи товаришеві, теж плюнув.

Вітер налетів і розмазав слину по бороді чоловіка, й той поспіхом витерся. Ларрен непристойно зареготав. Поплескавши скакуна по мокрій шиї, він узяв коня за вуздечку і повів униз пагорбом. Шаман ніяково зісковзнув зі свого мула і поплентався слідом. Його світлий балахон посірів від пилу, а вплетене в біле волосся пір’я і намистини здавалися старими і пошарпаними. Проте перекинута через плече сумка з мідним замком напевно коштувала великих грошей.

— Потрібно трав закупити. І в’яленого м’яса, — сказав шаман.

— А попоїсти нормально ти не хчеш? Зараз корчму пошукаймо. У найгіршому разі, до якойсь старої на харчі напросимось, — відповів Ларрен.

Він йшов трохи попереду, брязкаючи заклепками на одязі, і поправляв погано закріплені піхви, що шмагали його по ногах під час руху.

Село зустрічало мандрівників курячим квоктанням і великою купою гною на дорозі. Ларрен викачав з центрального колодязя відро води, відпив трохи, а потім випадково облився. Шаман хмикнув і гукнув місцевого діда, що сидів у бур’янах.

— Гей, там, в засідці! Де нам коней напоїти?

— І самим поїсти! — додав Ларрен, що досі плювався від води.

Дідок із кректанням випростався, дбайливо підібрав табурет, на якому сидів, і лише потім махнув рукою:

— Підемо, покажу. А то я вже думав, ви якісь несамовиті — скотину студеною водою труїти.

— То це діло!

Ларрен поспішно смикнув вуздечку, шаман з гуркотом скинув відро назад у колодязь.

Село виявилася досить великим, щоб побудувати тут прикрашений храм Трьох. Але недостатньо залюдненим, щоб ставити справжню таверну. Поки мандрівники доглядали за кіньми, дід встиг посвятити їх в усі подробиці сільського життя. Як вечорами молодь гуляє, горланить так, що у корів молоко кисне, як онук-хуліган тітці всі горщики на плетені побив, як мужики самогон дегустують, та від дружин потім по сараях ховаються. І як молода травниця (мабуть відьма!) Разом зі старою Єренією оселилася.

— А це вже цікаво, — пробурмотів Ларрен і, спитавши, де та сама Єренія мешкає, потягнув друга на інший край села.

Потрібний будинок вказав хлопчисько з великою іграшкою-свистулькою в руках. Той був обнесений напіврозваленим парканом, і хлопці просто пролізли в одну з численних дір. Ларрен постукав кулаком, а потім ногою в двері, поки їх, нарешті, не відкрили.

— Вам чаю вирвати або ноги налити? — недоброзичливо вимовила дівчина, що з’явилася на порозі.

— Трави нагодувати і гостей запастися, — не розгубився шаман.

— Що?

- Ох і запрацювалась ти, я дивлюся, — втрутився Ларрен. — Гроші ми витрачати прийшли. Ти ж тут травниця?

Дівчина розсміялася, зніяковіло сховавши обличчя в долонях. Вітер скуйовдив її пишне каштанове волосся, неподалік запищала свистулька. Перед травницею стояли два незнайомці: міцний хлопець в легких похідних обладунках, з порожніми піхвами, короткою бородою. У нього був відкритий доброзичливий погляд. Другий чоловік здавався старшим через біле, як хутро горностая волосся. На ньому був простий балахон з рунічною вишивкою, а з-під поли одягу визирали гострі носки відмінних фаронзьких чобіт.

— Заходьте, — дівчина пропустила мандрівників в сіни. — Мене звуть Крістіана. Чи просто Крісс.

— Міклош Безумець, — першим відгукнувся шаман.

— Безіменний Ларрен, — представився чоловік.

Він ступив на скрипучі дошки, відчув, як від підлоги віє вогкістю. У будинку пахло закваскою і підгнилою цибулею, зі стелі сипався пісок і голубине пір’я. Десь в темряві під балкою возилися птиці, вільно пила з котячої миски  безстрашна полівка. У самого виходу лежав кошик з готовою до прання білизною, на печі стояли чищені горщики, а над ними сушилися пучки трав.

— Давно тут живеш?

— Тиждень усього. За Єренією наглядаю... — дівчина кинула красномовний погляд на обгороджену кімнату. Фіранка навряд чи рятувала бабусю від шумів, і, почувши голоси незнайомих чоловіків, вона одразу відгукнулася:

— Кого ще сюди принесло?! Це ти, Фаріє? Знову за синюшною травою прийшов, свиняча твоя морда?!

— Тітка Єрі, це люди з міста. За припасами заїхали, — з неймовірним терпінням відповіла Крісс.

Старенька продовжувала тихо бурчати, але ніхто більше не звертав на неї уваги. З ліжка вона не вставала, тільки скрипіла пружинами.

Дівчина зітхнула, сховала волосся під очіпок, і полізла в піч за чимось гарячим. Ларрен взявся розставляти посуд, Міклош без слів притягнув з бадейки в сінях чистої води.

— Ви ж з Ватеронуза, так?

Крістіана поставила на стіл печеню і горщик з ячної кашею. Ларрен кивнув. На господиню він не дивився — вся увагу зосередив на боротьбі з апетитом. Сісти за стіл без запрошення він не міг.