Глава 6. Чалкунка-травниця

Крита альтанка ховалася в глухій частині кварталу Гільдії. Тут не було вбивств, отрути, чи закулісної гризні. Був лише холод мармуру, відлуння кроків та вітер. Крістіані подобалося ховатися тут від усіх, уявляти себе знатною дамою, пити чай із щербатої чашки. Але цього разу дівчина завітала сюди з іншого приводу. Джарет їй не збрехав, він дійсно доручив Крістіані нове діло, їй лишилося дочекатися вечора. Але маятися від неробства для неї виявилося справжніми тортурами.

Сонячні промені нишпорили долонями по стінах. Крісс притягувала їх сачком із сріблястого павутиння, а потім зминала в руках, як болванки з сирої глини. Крупиці сонячної енергії краплями скочувалися по шкірі, усмоктувалися в неї, впліталися в волосся.

— Давай потанцюємо? — почула Крісс голос Гілфорда.

Вона обернулася і побачила високого чоловіка, що стояв біля входу в альтанку. Попелясто-сіре волосся видавало в ньому уродженця Фаронга — жителя півночі, що прийшов в імперію Темних земель із-за гір.

 — Тут немає музики... — посміхнулася дівчина.

 — А ти послухай, — прошепотів Гілфорд.

Крісс замовкла і прислухалася. Вдалині і правда ледь чутно дзвеніли переливи лютні і флейт. Вуличні музиканти грали для публіки, і відгомони мелодії доносилися до тихого куточка. Гілфорд обійняв дівчину за талію і закрутив її по альтанці, наспівуючи собі під ніс. Ніяких складних рухів, ніякого сорому — до Фламмаса ще не докотився новомодний танець без торкань. Було весело і дивно одночасно, залишки тривоги і хвилювання змило більш сильним почуттям. Крістіані було жарко, не вистачало повітря, але легкість в грудях вона все одно б не проміняла на відпочинок. Кров прилила до щік, дівчина остаточно захекалася і плюхнулася на лавку.

— Гей, чаклунка, ми так не домовлялися! — жартівливо обурився Гілфорд.

Він присів поруч і поцілував Крістіану. Дівчина не стала усуватися — вона, навпаки, із задоволенням подалася вперед, перехопивши ініціативу.

— Зіграємо по-моєму, — прошепотіла вона.

— Як скажеш, — погодився Гілфорд.

В очах дівчини майнув шалений вогонь. Крісс посміхнулася, хижо облизав губи, а потім владно промовила:

— Дуже добре. Роздягайся.

Джарет стояв в тіні, притулившись до стіни альтанки, і шматував ножем обрубок гілки. Тупе лезо залишало рвані щербини, і це ще більше дратувало главу гільдії. Безліч запахів плило навколо нього: сік понівеченого дерева, свіжа зелень, нагрітий сонцем мармур. Але і це Джарета не заспокоювало. Нотки різкого приємного аромату виводили його з себе, змушували уяву малювати картини — одну гірше за іншу. Знайомі голоси звучали зовсім близько, і чекати, поки їх власники награються, Джарет не збирався. Він закинув гілку в кущі і, роздратовано тупаючи, пішов, мріючи, щоб йому зустрівся на шляху хто-небудь на зразок Дітера Данора. Вампіру дуже кортіло перерізати комусь горлянку.

Вдома злість Джарета злегка вщухла. Для цього, правда, довелося розбити і зламати все, що плуталося під ногами і потрапляло під руку. Нарешті, вампір поставив вціліле крісло ближче до вогню і, закутавшись в мантію з власних зловтішних думок, піддався втомі.

— Знову в поганому настрої?

Гілфорд увійшов до кімнати і здивовано озирнувся. Під ногами хрустіли уламки, відчайдушно верещав придавлений щур. Біля дверей боязко тулилися слуги,  чоловік їх спочатку не помітив. Джарет похмуро глянув на гостя і, ледь розчепивши зуби, процідив:

— А ти зарано...

— Ну... твоє руде демоня вміє зіпсувати веселощі. Казав, ти мене шукаєш.

Вампір хмикнув. Трохи помовчавши, він раптом сказав:

— Навіщо ти зраджуєш мені, Гіл? Ти ж усе одно нічого не відчуваєш.

— Я відчуваю моральне задоволення, — відповів чоловік. — І які взагалі претензії? Ми домовлялися, ти не будеш обмежувати мою свободу...

— Тільки, якщо ти зумієш тримати свої пригоди в таємниці!

— Це складно зробити, коли за тобою стежать! — скипів Гілфорд, але тут же замовк, зіткнувшись із поглядом Джарета. Вампір був розлючений.

 — Розслабся, приятель, — спробував згладити розмову чоловік. — Ти багато часу приділяєш дрібницям. За тобою стоїть вся Гільдія, майстри тільки і чекають вказівок. Давно пора поставити на місце Данора, і розібратися зі зрадниками в своїх лавах. Чому ти не думаєш про це?

— О... я подумаю, — загрозливо простягнув Джарет. — І висновки тобі не сподобаються.

Вампір наблизився до Гілфорда і грубо притяг його до себе.

— Нагадати, кому ти належиш? — він поцілував чоловіка, а потім різко здавив йому горло, змусивши Гілфорда опуститися на коліна. Заподіяти ще більше болю йому завадив голос учня:

— Майстер!

— Ти не вчасно, Сейрен ... — прогарчав вампір, не обертаючись.

— Зараз саме час поговорити з пані Кірою, майстер. Відкладіть свої ігри, це важливо.

— Ах ти зухвалий шматок рудого падла, — зітхнув Джарет. — Тобі щастить, що цього разу ти правий.