Глава 4. Хижі тіні

У студії було темно, велика частина свічок згасла. Я підібрав краплю все ще м’якого воску, розчавив її пальцями і кинув в центр недомитої плями. В ту ж мить на забрудненому килимі здувся міхур бруду, ще через секунду він деформувався, відростив кінцівки і, хапаючись за ворс довгими товстими пальцями, вибрався з килима. У нього було короткий обрубаний тулуб і атрофовані відростки замість задніх лап. Без очей, без нюху, чудовисько мало розмиті риси, немов його і зараз намагалися стерти з простору. Воно вибралося на поверхню і повільно поповзло в бік дверей. Вже на порозі, остаточно висотане, воно лопнуло з мерзенним хлюпання, назавжди врізалися в мостини.

— Навіщо? — тихо запитала Елен. В її голосі не було роздратування або подиву, тільки втома. Мені б хотілося відкинути всі справи і відправити жінку в ліжко, але замість цього я вимовив:

— Мені так більше подобається. Доповнює загальну картину будинку з дивацтвами. До речі, про самі дивацтва. Ані старий, ані Регіна не мають до цього відношення.

— Я знаю, — позіхнула Елен. — Ти говорив з Лукасом?

— Так. Ти ж не думаєш, що причина в ньому?

— Взагалі-то, я думаю, що він протягнув сюди свою дружину, незважаючи на заборону. Тепер доведеться спалити простирадла...

— Ох, мила, — я розсміявся. — Не зупиняйся на таких дрібницях, пали всю кімнату...

Я затнувся, так і не доказавши слів. Щось сильно збентежило мене, хоч я і не зрозумів спершу, за що зачепився погляд. На столику між мною і чаклункою горіли свічки, їх нерівне світло падало на обличчя і фігури. Контрастні тіні чорнильними плямами лягали на підлогу і стіни, а далекі предмети зовсім поринали в темряву. Тільки одне виявилося неправильним тут. Позаду Елен не було тіні. Чаклунка неодмінно насупилася, а потім повільно обернулася.

— Відчуваєш запах? — прошепотіла вона.

Я похитав головою і став акуратно рухатися до середини кімнати. М’язи обличчя немов стягнуло жорсткої плівкою, разом занили зуби, і засвербів ніс. Передчуття чогось нехорошого фізично било по чутливих точках, і пальці самі нервово тремтіли, випускаючи дрібні колючі іскрі. Чаклунка зіщулилась, немов її різко пробрав неіснуючий протяг, і перевела чіпкий погляд на підлогу.

Потрібно було зайняти оборону, відтворити бойову зв’язку, зробити хоч щось, щоб не потрапити в пастку! Тіні так легко линули до стін, розтягувалися невидимими нитками між стільців, легко рвалися, боляче били. Я бачив це багато разів... Бачив, як Дітер шматував ворогів найдрібнішими голками. Як вампір-ранде він майстерно керував тінями. Ось чому найпростіша з першого погляду аномалія так стривожила мене.

— Запалюй світлячків, мила, будемо захищатися.

Елен запустила пальці в волосся, безнадійно руйнуючи зачіску, її світлі пасма в безладді розсипалися по плечах, і шпилька з великим камінцем грізно клацнула зубастою пащею в жіночій долоні. Крихітні блискучі точки розпливлися навколо чаклунки, готуючись вибухнути найяскравішим спалахом. Я несвідомо провів язиком по губах, як би збираючи аромат сонця, що осипався. Навряд чи Елен усвідомлювала, як відчувається її магія з боку. Візуальне сприйняття було тільки обкладинкою — картинкою, для відводу очей. Справжня енергія крилася в запаху. Сам маг його відчувати не міг, але для інших він служив своєрідною міткою, особистим підписом, чимось настільки індивідуальним і несхожим, що назавжди прив’язувалася до чаклуна, як персональна характеристика. «Песячі голови» чули цей запах. Жоден маг-злочинець не міг піти від них, ні один свавільний бродяга не залишалася на волі.

«Відчуваєш запах?» — шепотіла чаклунка, але не чекала на відповідь.

У того, чого немає, не може бути запаху. Я зняв вогонь з гніту, погрів його в долоні, роздмухав до розмірів великого яблука. Тінь переді мною живою плямою розплескалася по підлозі, вона дивно реагувала на мої рухи, ворушила вусиками-відростками, тягнулася до ніг. Я відскочив назад і жбурнув вогняну куля в чорноту. Та болісно здригнулася, розірвалася навпіл в тому місці, куди впало світло, але не відступила. Тінь переповзла на те місце, де я раніше стояв, обшарила килим, немов винюхуючи слід. На Елен вона не звертала уваги.

— Припини чаклувати, ти її провокуєш, — застережливо сказала чаклунка, і я слухняно завмер.

Секунди обтяжливо йшли в темряву, калюжки вузьких тіней ліниво колихалися на килимі. Вони нагадували мені копошіння черв’яків. Світло не подобалося їм, вони уникали чаклунських вогників Елен, просочувалися крізь підлогу, збігали, так і не повечерявши апетитною плоттю некроманта середніх років.

— Знаєш, — я оглянув кімнату, що анітрохи не змінилася за останні хвилини. Звичайні тіні знову були намертво прив’язані до господарів. — Знаєш, я  сподівався, що ми потрапили в пастку. Неприємну, небезпечну, гарненьку пастку на обридлу дружину...

— Швидше за на її кретина-гостя, — фиркнула Елен і погасила світлячків.

— Ну, ми б тоді знали, з чим маємо справу. Воно реагує на темну магію.

— Так... я здогадалася.

Я глянув на дівчину, на те, як спокійно вона тримається, як відповідає, не дивлячись у вічі. І пригадав всі розмови, прослухані через «шпигунів». Дітер не дарма супроводжував мене до кладовища. Данора знали, що відбувається в маєтку, це почалося задовго до приїзду гостей. Їм не потрібно було нічого розгадувати, Елен і так знала відповідь!