Глава 3. Загадки навкруги

Було близько десятої вечора, коли пролунав стук у двері. Я якраз читав свіжу кореспонденцію, і один лист зацікавив мене більше за інші. Конверт здавався звичайним, без слідів і водяних знаків, саме їхня відсутність і насторожувала. На вибіленому крейдою аркуші було акуратно виведено всього один рядок:

«Ватеронуз, Шкіряний квартал, таверна «Золотий дракон». В будь-який час».

«Трясця. Хтось дуже добре мене знає, бо немає іншого дурня, хто б поліз в ту дупу міста через оце запрошення. Знайду відправника, пальці йому повідкушую», — подумав я і ліниво махнув рукою, щоб магія сама відімкнула замок.

— Відчинено...

До кімнати увійшов Дітер. На ньому був простий дорожній костюм і високі чоботи. В таких красувалися всі імперські солдати на півдні країни. У них було зручно ходити по болотах і зберігати листя тютюну за халявою, щоб не відсиріло. У реєстрові ряди вампірів не брали, зате із задоволенням приймали до гільдії Найманців. До мого від’їзду Дітер ходив у вищих чинах тієї гільдії.

— Давно не гуляв по кладовищах, Еллоу? — з посмішкою почав вампір.

— У принципі, я люблю дихати свіжим нічним повітрям, але десь на терасі в зручному кріслі з келихом бренді в руках, — хмикнув я і подумав:

«Намічається щось цікаве? Не спокійних же снів він прийшов побажати?».

— Гм...

Дітер відвернувся до бюро і двома пальцями підібрав один із моїх перснів. Світлий відблиск вільно гуляв по гладкій поверхні, видаючи енергетичну насиченість металу. На мить мені стало навіть цікаво, чи зможе вампір увібрати в себе чари з артефакту, але потім безглузде питання саме собою покинуло голову. Вампіри тільки з крові можуть енергію пити.

— Тебе що, дружина не вчила не чіпати магічні персні?

— Думаю, чи підійшло б тут щось для когось з моїх хлопців.

— Навряд чи, твій первісток наче ілюзії вивчав, а я… Стоп. Ти «хлопців» сказав? То близнята теж відкрили в собі дар?

— Ага… Ще й неконтрольований. Елен їх не відпускає до інших магів, бо каже, наче їм потрібний один наставник.

— То де діти зараз? Чого не тут?

— Ненавиджу цей будинок, Веддене, — сказав Дітер. — Хлопцям тут не місце. Речі ламаються, люди погано сплять, кажуть, буцімто бачать жахіття. Елен збирається продати маєток комусь із темних магів.

— Так от чому ви нас скликали...

В долоню мені стрибнув крихітний чорний клубок. Ще вдень я чув від маленьких «шпигунів» про дивацтва в окрузі. Маєток вважався недобрим місцем, що приносить нещастя. Випадкові біди, неврожай, раптові хвороби — все, на думку селян, розповзалося від похмуро-сірих стін. Я би розсміявся від кумедних страшилок, якщо би не одне «але».

Сільський цвинтар. Про нього жителі не базікали. В людей вигадки про живих мерців були звичною справою, і в шинках за третім кухлем пива селюки часто розповідали історії про страшних упирів, що виють під вікнами. Але сьогодні ні байок, ні пересудів чутно не було. Матері не лякали дітей шкідниками-духами, і навіть пошепки ніхто не наважувався згадувати про небіжчиків. Кладовища боялися по-справжньому, навіть близько не підходили до нього, інстинктивно обминаючи далекою дорогою.

— Елен хотіла продати маєток тому, хто впорається з його... м-м-м… магічним фоном. Але виявилося так, що з приїздом купи некромантів все стало тільки гірше. Я не знаю, в чому причина. Сподівався, ти допоможеш розібратися, поки Елен розважає тих диваків.

— Переконав, Данора! Є ідейка, звідки варто шукати. Почекай, щойно вдягнуся.

За кілька хвилин ми вже вийшли з будинку. До селянського цвинтаря було не дуже далеко. Обгороджений красивим крученим парканом, він виявився схожий на невеликий сад, зарослий трикутним камінням із символами Трьох богів.

Дві сестри та брат уособлювали початок і кінець всього і, здається, походили від якихось тварин. Їм любили приносити дари в надії на заступництво, і навіть деякі маги приходили в храм всипати вівтар попелом квітів.

Дітер майже безшумно ступав трохи попереду, за звичкою захищаючи чаклуна від небезпеки. Раніше він подорожував в тандемі з дружиною, оберігаючи її, поки та готує закляття. Такі пари не були рідкістю, навіть маги-воїни, що навчилися тримати в руках не тільки талісмани, а й мечі, вважали за краще брати в напарники того, хто прикриє спину.

Тут, на кладовищі, я знову відчув знайому темну присутність. Подібно неприємному гнильному запаху, вона розповзалася по землі, викликаючи внутрішній спротив. Я кинув допитливий погляд на Дітера — вампір нервував, наче відчував лихо на якомусь примітивному рівні.

Ми зупинилися перед цегляною аркою, що захищала бідняцьку частину цвинтаря від пристойних пам’яток. Нічого особливого в ній не було — звичайна груба кладка зі слідами вапна і глини. На вбитих гаках висіли ліхтарі. Цвинтарний доглядач давно не запалював їх, і згусла тінь вільно звисала з воріт рваними клаптями. Мій магічний світлячок її анітрохи не турбував. Я злегка збільшив його яскравість, щоб розгледіти дорогу під ногами, і підступив ближче. Промені світлячка витягнулися вперед, витікаючи і танучи у темряві. Біла горошина закрутилася, як клубок, і в лічені секунди від світлячка лишилася сама серцевина. Хвилину я дивився на те, як вбирається залишок магії в шкіру, а потім повернувся до вампіра: