Глава 2. Чаклунська зустріч

На сніданок я запізнився. В обідній залі за довгим, усіяним крихтами столом сидів лише Дітер Данора. На мить він підняв очі на мене, коротко привітався і знову занурився у читання якогось сувою.

— І я радий бачити тебе, Дітере. Ти теж досі мені не подобаєшся, — роздратовано сказав я й окинув оком стіл.

Нічого їстівного, самі недоїдки. Слуги панічно бігали за наказами нових гостей, що встигли заполонити будинок за один ранок.

Дітер відірвався від свого чтива і зробив ковток із мідного келиха. Темноволосий, чорноокий хлопець, зовсім юний на вигляд. Я був старший за нього всього на чотири роки. Секунду він дивився на мене, а потім вигукнув:

— Та йди ж ти у Темряву! Веддене? То це ти?

— Нарешті хоч якісь емоції.

Данора відклав сувій і прискіпливо мене оглянув.

— Так і збираєшся хизуватися в оцьому східному хламітті? Не дивно, що ти так довго сюди їхав, тебе, мабуть, кожний собака уникав.

Я огладив м’який сірий пояс і за звичкою закинув його край собі через плече. Він гарно пасував до чорного каптана. Сам Дітер був одягнутий у сорочку з червоними рукавами і щільно застебнуту котту.

— Щось не влаштовує, ікластий?

— Думав, ти знаєш. Альвон, як прийшов до влади, все набивається до вашого басилевса в друзі, навіть дозволив йому заснувати військове поселення в Прибережному краї. Місцеві не в захваті, особливо після... ммм…деяких випадків.

Я знизав плечима.

— Оце цікаво ти сказав «ваш басилевс». Аларіс не мій володар. Я й досі вірний імператору Темних земель. Як і ти, здається. Бачив на ваших полях старий мундир на опудалі… Ти наче навмисно наказав його туди повісити? «Червоні Пальці», чи не так вони себе називали?

— Ми не будемо про це говорити.

Хтось приніс мені сніданок, і я відволікся, вмить забувши, як потемніли від стриманого гніву очі Данора. Той одяг висів серед поля, як палаючий символ: «Бунтівники мають бути покарані». П’ять років тому у Фламмасі сталося повстання, ікласті вимагали надати місту вільний статус. Це, мабуть, було би найкращим рішенням, та батько теперішнього імператора не схотів домовлятися з вампірською громадою. Він розбив їхню армію, доки вона була ще слабкою, а головами офіцерів прикрасили кілки. «Знайте своє місце, скоти».

— Як же нудно з тобою, Данора! — Зітхнув я і взявся розпилювати виделкою яєчню з солониною. Та зненацька вампір вигукнув:

— Гей! А це що таке?

На стіл стрибнула дрібна бугристо-сіра тварюка і стала корчити нам пики. Пластичні кінцівки і потворне рухливе обличчя надавали їй схожість із лялькою з ганчірок і глини. Сяючі скельця очей швидко тьмяніли — чийсь гомункул, негарний, виліплений поспіхом, швидко згасав. За кілька секунд у нього відпала щелепа, що можна було вважати за відкривання рота, а з горлянки полилася людська мова:

— Почуйте ж! Великий вчений, маг і підкорювач духів Карл Моз’єр говорить з вами! Невідкладні справи змусили мене — майстра темних мистецтв, чаклуна найвищого рангу — відмовитися від участі у чаклунському з’їзді. Дочка займе моє місце і згладить сумну звістку, яку я промовив щойно. Добряче привітайте мою дівчинку, мою квіточку, Регіну. І не забудьте...

Так і не договоривши, гомункул розпався, щедро зросивши мій сніданок пилом.

— Ну, чудово!

Я роздратовано підскочив.

— Нікчемний дурень Моз’єр. Заради чого він спаскудив мою ранкову яєчню?! Дешева лінива робота. То свідчить лише про несмак і крайню тупість. Використовувати оце страховидло, щоб якесь повідомлення сказати? Та до цього б не додумався навіть найвідсталіший адепт хаосу з Фаронга!

— Та годі тобі, ти надто сильно реагуєш. Ви, маги, всі такі дивакуваті, чи забув?

— Можливо. — Я струсив з себе залишки пилу. — Я взагалі намагався триматися якомога далі від чарів, займався лише вивченням демонології. В Корсонії ніхто не мав знати, що я вмію оживлять мерців.

— І вдавалося тримати все у таємниці?

Я ледь стримався, щоб не здригнутися.

— Ми не будемо про це говорити.

Дітер кивнув. Він знову взявся за свій сувій і продовжив читати так само спокійно, як і раніше. Перебування в суспільстві божевільних пихатих колдунів для вампіра було звичною справою

Офіційний захід було призначено на шосту вечора, але гості почали збиратися в маєтку ще зрання. Всі слуги розбіглися, побоюючись зустрічі з ними, і я після мізерного сніданку пішов на розвідку. Вільно ходив коридорами, кімнатами і залами, заглядав із цікавості чи не в кожну щілину. Червоні, жовті, сірі тони м’яко огортали оманливо похмурий будинок зсередини. Тут все дихало спокійною впевненістю: чоловіча грубість і надійність маєтку Гардіан, жіноча витонченість в деталях; меблі — досить потерті, але добротні, здається, були взяті з залів старовинного замку, однак картини на стінах належали пензлю молодого скандального художника. Жодних зайвих дрібничок, жодних завитків, лише сувора лаконічність в лініях. Отака проста і водночас вишукана, важкувата, проте приваблива атмосфера. Жити в подібному місці було б для мене насолодою.