Глава 1. Чаклунська зустріч

— Все, пане, приїхали, — кучер відчинив переді мною двері й запопадливо вклонився.

Я з напиндюченою міною виліз із карети й недбало кинув йому срібляник. Кучер здивовано смикнув себе за рідку борідку та швидко сховав монету. Не часто панство шанували щедрістю.

— Ворушіться, — сварливо гримнув я.

Худенький хлопчик почав мостити мої валізи на візок. Я потягнувся, розминаючи затерплу спину. Тіло наче розвалювалося після тривалої подорожі. Один з коней кровожерливо засопів і спробував мене вкусити, але миттю отримав ляпас по носі від господаря. Вдавши, ніби конячого замаху не було, я озирнувся.

Розбита колесами дорога струменіла крізь жовто-зелені латки полів, чийсь пес з уривком мотузки на шиї носився серед молодих паростків ячменю, ганяючи настирних горобців. Птахи сердито кричали на нього і пурхали на плечі худого опудала з купи палиць, соломи і старого вицвілого мундира Червоних Пальців.

Поки я оглядав угіддя, до карети підскочив ще один кмітливий слуга. Він ухопився за візок і, смішно ворушачи пухнастими вусами, поволік його до воріт маєтку. Грюкнули дверцята, клацнув батіг — коні рушили далі. За два дні вони вже будуть у столиці, а їхній господар купить синові дерев’яну іграшку, льодяник, а на залишок добряче налигається в таверні.

Їхати в тій кареті було не дуже зручно, я відбив собі весь зад, поки ми мчали ямкуватою дорогою. Жорсткі, протерті до дірок сидіння пам’ятали, здається, ще часи короля-засновника. Я постійно крутився, відсовуючись, але неодмінно скочувався й лупився коліном об дурну скриню. Нащо ця мишача труна там стояла, ніхто не зміг чітко відповісти, і я під час однієї із зупинок зважився зазирнути в таємничий короб. Замок розсипався іржавою крихтою просто в пальцях, чаклувати навіть не довелося. Всередині я виявив купку жовтувато-білих каменів, що набридливо тріскотіли поки ми їхали. Я не торкаючись камінців провів над ними пальцем, розгрібаючи грудку, і на подив видобув з-під неї уламок чийсь щелепи.

— Га, оригінально, — пирхнув я і зачинив кришку.

Інтерес до скрині трохи зріс. Але про забудькуватих цирульників кучер не чув, маніяк-колекціонер трофеї сюди не підкидав, та й варта з імперських агентів не шукала викрадача зубів. Ймовірно, то якийсь студент з «Лілії» нерозумно пожартував над кимось, але час стер пам’ять про ці пустощі. Хай там як, та ці роздуми трохи розрадили сумну подорож. Кінські копита здіймали дорожній пил, за вікном повільно повзли лісові пейзажі. Маєток Гардіан гармонійно тулився між темною гущавиною дерев і маленьким селом на десять хаток.

Через якісь забобони кучер відмовився під’їжджати до головних дверей, висадив мене біля воріт. Гравій зашурхотів під моїми ногами, застояна кров знову побігла по венах, відлунюючи болісно-приємними уколами.

Ранні грози минули нещодавно, лишивши свіжість у повітрі, калюжі, вологі паростки й зламані гілки. Земля ніжилася в теплі перших днів літа. Слуга тягнув мій багаж рипливою стежкою, витираючи на ходу піт брудно-синьою хусткою. Розбовтаний замок грюкотів в такт його крокам, щось, що розбилося ще в порту, стиха дзинчало в великій валізі.

Я виїхав із Корсонії ще взимку. На борту великого торгового судна перетнув Махрове море, здебільшого провалявшись у каюті лицем у відрі. Три місяці величезний трищогловий флейт колисали глянцево-зелені хвилі. Три місяці мене нестримно нудило. Розваг за цей час трапилося небагато, хіба що раз на два тижні спеціально спущений за борт окіст обгризали довгі чорні рибини. Моряки ловили їх широкими сачками, зіскоблювали з луски жир і відпускали кусючих бестій на волю. Капітан — високий, огрядний корсонієць — підморгував мені, натираючи цим жиром свої чоботи, капелюх і заразом лисину. А в першому-ліпшому порту залишки жиру продали під виглядом диво-мазі від прищів.

У чумні роки подібною поганню торгували з-під поли, поширюючи рекламу нелегальними джерелами. Я пам’ятав людей, що несамовито втирали рідину в покриту гнійними наривами шкіру, пам’ятав різкий трав’яний запах усередині фарфорової маски. І почуття огиди, що проймала до дрижаків, коли десятки скалічених тіл тяглися у бік могильника.

В товстій робі було жарко як ніколи, люди хапалися пальцями-гачками за плащі та ноги, а мені доводилося відкидати їх хвилями м’яких розрядів. Нас було небагато — поводирів в червоних ковпаках. Лікарі, закутані в просочені чимось шалі, ухилялися від благаючих рук, залишаючи нас самих підбирати падло. І ми крокували попереду мовчазної маси. Безликі ковпаки, що проводжали мерців до могил. Коли епідемія згасла, я зібрав жалюгідні залишки речей і ступив на борт хисткої шхуни, сподіваючись, що пісні спекотних вітрів зітруть закарбований у голові образ напівмертвого міста.

Тепер настав час повернутися.

«Дудка» нескінченно довго повзла через Махрове море, принагідно заходила в різні порти й навіть зупинялася біля якихось острівців, щоб заповнити спорожнілі бочки. Зустрічні мандрівники вважали мене корсонійцем, і я залюбки ділився з ними родзинками та шматками ненависного козячого сиру, занурюючись в яскраві, прикрашені міцними слівцями розповіді. Команда корабля розпрощалася зі мною в Прибережному краї, що лежить між океаном і кордоном імперії. Уже далі по Чорній ріці, а після каретою я дістався маєтку Гардіанів.

Важкий, грубуватий фасад гордовито щулився закутими в рами вікнами. Сходи піднімалися з двох боків до арочного входу, підтриманого шістьма базальтовими колонами. Ані ліпнини чи інших прикрас, хіба чіпкі гілки дикого винограду контрастували з жовтувато-сірим пісковиком стін. Вкраплення червоного каміння утворювало простий геометричний орнамент на стінах і широкій, схожій на палаючий факел башточку.