розділ 2.3.

Караван з невільниками вже дві доби поспіль стояв на березі річки, куди мала прибути баржа, для подальшого сплаву рабів у портові міста.

   Вози стояли на відстані один від одного в декілька кроків, між деревами лісу, що ріс на березі річки. Поміж возами постійно проходилися гільники, спостерігаючи, щоб бранці не спілкувалися один з одним. Всі вони, і старший обозу також, були злі і роздратовані тим, що баржа затримувалася – вона мала прибути ще вчора, тому невільникам часто діставалися удари і уколи задарма, просто тому, що на них зганяли злість.

     Поміж дерев було видно бурхливий потік річки. Також його було і чути, у вухах стояв постійний гул.

      Дарій насолоджувався серед дерев. На березі річки був кам’янистий ґрунт, тому стовбури дерев були покрученими, але могутніми, завдяки великої кількості вологи поблизу річки і за їхніми кронами майже не було видно неба. Це була прекрасна і, водночас, лячна картина.

    Дарію здавалося, що він може вічно сидіти і дивитися на них. А також слухати, бо вони шепотіли і шепотіли йому. Звісно він не чув, як звичайно - вухами, але він розумів. Він сприймав. Він пізнавав.

    Йому розкривався світ все більше і більше. Світ, якого він не знав. Світ, про який ніколи і не дізнаються звичайні люди.

    Полоскун намагався до нього заговорити. Частіше, Дарій не відповідав, тоді той перемикався на те, щоб глузувати із здорованя. Та іноді Дарій також вступав у розмову. Все ж таки Полоскун до біса багато знав. Від нього Дарій дізнався про те, що не могли йому розповісти ні Нея, ні в школі секуратів. Про те, що управляють світом насправді не вельможі і не королі, а научники, які нібито стоять помічники при них…. Про те як влаштований кримінальний світ. Хто там керує, яка в них ієрархія, як будується їхня, окрема, темна система управління…

Про те, якою насправді була історія розвитку країн західного світу. Щоправда про східні землі Полоскун розповідав поверхнево. Там був зовсім інший устрій життя.

    Одного разу гільнику не сподобалося, що Дарій постійно сидить в одно й тому самому місці майже без руху і він  уколов своєю клятою голкою Дарія, коли той «розмовляв» з деревами. Він ніяк не відреагував з першого разу.

     - Що там спиш, чи що? – пробурмотів гільник, невдоволений відсутності реакції. Їм подобалося, коли невільники ойкали, кричали і намагалися сховатися там, де заховатися ніде. Подобалося , коли їх бояться.

     Він уколов вдруге. Сильніше. Так що лезо на ніготь влізло Дарію у стегно.

     Дарія це розізлило. Не те, що було боляче, а те, що його відволікли від шепоту дерев. Він ухопився за голку і втримав її. Гільник смикнув свою сміхотворну «зброю» на себе, та Дарій тримав міцно. А потім сам смикнув до себе, та  так, що гільник ледь не впав. Коли древце цього «списа» втягнулося поміж прутів клітки, Дарій потягнув його у бік і зламав. Голка з уламком древця залишилася в руках у хлопця.

    Гільник  довго ошелешено дивився на уламок палиці у своїй руці, а потім заверещав:

    - Сюди. Всі сюди. Спроба втечі…

   Дарій не збирався зараз намагатися робити втечу (не зараз точно) і кинув уламок під ноги стражнику.

   До возу вже бігло десяток інших гільників.

   - Оцей, - кричав ображений гільник, вказуючи на Дарія, - …намагався забрати у мене зброю…

    Дарія витягли з клітки, відтягли на декілька кроків і почали бити. Бити жорстко, зганяючи всю злість останніх днів.

   - Досить , - гукнув старший обозу, що також прибіг на крики, і почав відтягувати розлючених гільників, - поламаєте кістки – зіпсуєте товар…

   В клітці тіло швидко наливалося синцями. З носа і розбитої брови текла кров, та Дарій, як нічого не сталося, сів на своє місце і повернувся до «шепоту» дерев.

   Полоскун реготав.

   - Ну ти даєш, хлопче. Бачив би ти обличчя того телепня з поламаною голкою…

   Дарію було боляче, але до болю він звик, в школі секуратів били і не так.

   Раптом він відчув, що щось торкається його плеча. Він відкрив очі і озирнувся та вже й без цього знав, що побачить.

   Він дуже шкодував весь цей час , що не може доторкнутися до рослин. Гілки дерев були зовсім поруч, але до них ніяк не дотягнутися через прути клітки.

   Тепер дерево само дотягнулося до нього. Велетенська гілка, товщиною, як пів Бевза, над кліткою Дарія схилилася на стільки, щоб торкнутися кінцівкою його плеча.

   Дарій посміхнувся і Полоскун, що жадібно спостерігав за цим, міг би присягнутися, що він вперше побачив посмішку хлопця.

   Дарій простягнув руку, взявся за кінчик гілки і листя обітнули його зап’ястки.

   - Дякую, - тихо промовив він…

   - Гей, ти що там робиш?

   Начальник обозу вихопив меча і відрубав кінець гілки. Дерево розпрямилося, а відрубаний кінець з листям лишився в руці Дарія.

    Дерево не зойкнуло, для нього це було менш, ніж подряпина, але висловило невдоволення.

    Начальник обозу вирішив, шо листя не становить ніякої загрози і пішов далі. Та сам не помітив, як спіткнувся об корінь , що випинався із землі і розтягнувся долілиць. По обозу пройшли смішки.