Заклання

Похмурі хмари важко нависли над морським горизонтом. Роберт апатично дивився в сіре сталеве небо, яке ось-ось мало пролитися листопадовими дощами. Холодний вітер протяжно свистів у його вухах і безладно тріпав волосся. Відчутно пахло морською сіллю. За бортом яхти, яка тонула, скипали високі хвилі і щедро розліталися в різні боки. Вода була схожа на розбите чорне скло, над яким височіли гребені білої морської піни. Тяжкий шум крижаних хвиль, що б’ються об борт, починав потроху дратувати Роберта, проте холодне Гренландське море не потягне їх на глибоке дно, їх – Роберта і Лору – двох молодих людей, які зважилися на цю ризиковану подорож. Вони вже викликали рятувальний катер за допомогою екстреного радіозв’язку. У тому, що він скоро з’явиться, Роберт не мав жодних сумнівів.

Орендована біла яхта «Августина», незважаючи на витончені форми, мала деякі проблеми в управлінні і потребувала ремонту; про це говорив її господар – товстунець невисокого зросту з великою бородою, коли вони вже разом вийшли в море. Більше того, він був настільки п’яний, що випадково звалився за борт. Судячи з усього, це сталося вночі. Роберт виявив пропажу тільки зранку, коли вони з Лорою прокинулися. Навколо тільки сіре море і холодні хвилі. Море і хвилі. Такого ніхто не очикував. Роберт спробував керувати яхтою, але виявилося, що вона тоне. Проблема ніколи не приходить одна.

– Все буде добре, – сказав він, дивлячись на Лору, яка тремтіла від холоду.

– Ми ж не залишимося тут?

– Ні, вони нас обов’язково заберуть.

Роберт – хлопець років тридцяти працював у рекламі майже все своє життя. Він вважав себе досить уважним до дрібниць, але, мабуть, цього разу самовпевненість підвела його. Вони збиралися одружитися на наступному тижні. Вона – гарна брюнетка років двадцяти восьми, яка любила читати белетристику; з Лорою він зустрічався вже майже два роки. Однак напередодні Лора запропонувала вирушити разом з ним у невелику романтичну подорож до берегів Ісландії, тієї дощової Ісландії, яка розпростерлася в північній частині Атлантичного океану. Ця маленька країна давно зачарувала її. Вона страшенно мріяла побувати там, ближче познайомитися з побутом і культурою ісландців; до того ж невелика спільна пригода мала тільки зміцнити їх стосунки; так думала Лора.

Як це часто буває, життя іноді вносить у плани свої зміни. «Августина» стрімко протікала і тепер їм доведеться пливти в бік Ісландії не на білій спортивній яхті, а на рятувальному катері спеціальної берегової служби. Все сталося швидко. Роберт і Лора опинилися в катері, який відразу попрямував у бік острова. Погода лише погіршувалась. Злегка мрячив холодний дощ. Десь позаду біліла «Августина», яка наповнювалася водою і повільно йшла на дно. Люди на катері, які підібрали молоду пару, виглядали не дуже привітно і загалом утримувалися від розмови, єдине, що вдалося в них дізнатися, човен прямує не до Ісландії, а до найближчого острова Грімлей. Цей острів, як повідомили вони, дуже невеликий, лише п’ять із половиною квадратних кілометрів, та й населення там – лише шість десятків людей. Однак Грімлей, як і інші місцеві малі острови, є частиною Ісландії та адміністративно належить ісландському регіону Нордюрланд-Ейстра. Співробітники берегової служби повідомили, що їхній катер прямує до села Хронгарвік. Це єдина обжита частина на холодному острові, на якому домінують невисокі гірські хребти та скелі. Місцеві жителі цього села допоможуть Роберту та його дівчині, доки не відновиться рух на великий острів Ісландія. Одним словом, молодій парі не довелося особливо вибирати.

Вони швидко підпливали до берега. Проливний короткочасний дощ раптово припинився. Клуби туману молочного кольору злегка розступилися і Роберт побачив невелике містечко, навіть не містечко, а, швидше, рибальське селище, яке розмістилося вздовж берегової лінії. Невисокий старий маяк, наче білий бовван, гордо височів над скелями, об які з шумом розбивалися пінисті хвилі. Дахи маленьких червоних, сірих і білих будиночків, наче кольорові камінці, розсипалися серед дерев та далеких скель. Десь серед них мелькав блідо-червоний шпиль дерев’яного церковного собору. На його фоні, позаду велично височіли скелясті гори, що потопали в густому сірому тумані.

Катер причалив до берега, висадив пару і відразу розвернувся і швидко пішов у море. Біля мокрого причалу якісь люди в довгих дощових плащах ретельно перебирали рибу. Роберт та Лора спробували заговорити з рибалками, але ці люди, ніби не помічали гостей, спокійно продовжуючи свою роботу. Їм довелося махнути рукою і йти далі в глиб острова.

Вітер гнав здалеку великі пінисті хвилі, які з шумом викидало на берег, і вони розсипалися на дрібні шматки. Хвилі обрушувалися на каміння і відкочувалися знову і знову. Здавалося, так було цілу вічність. Близька присутність моря, мабуть, залишала ледь помітну, але глибоку печатку на обличчях усіх жителів острова.

– Не так вже й погано, – з невпевненою усмішкою зауважив Роберт, намагаючись підбадьорити Лору, яка тремтіла від холоду і ледве трималася на ногах. Морський вітер майже висушив її шкіру від неприємного липкого поту. Роберт обійняв її, поправив волосся і ніжно поцілував у чоло. Не такою вона собі уявляла поїздку перед весіллям, явно не такою.

Вони рухалися головною вулицею, притулившись один до одного, немов пара, яка пережила останні дні Помпеї. Втім, види місцевого міського оздоблення поступово розтопили серце Лори і вона навіть побачила в цьому ілюстрації з улюблених романів жахів. Було щось у цій простоті надихаюче, романтичне та лякаюче. Зрештою, туристи тут бувають нечасто і, можливо, парі дуже пощастило опинитися на такому екзотичному острові, до того ж по дорозі пара зустріла кілька місцевих жителів, які виявилися дуже доброзичливими і люб’язно вказали що і де знаходиться. Готель, до якого вони прямували, був майже за два кроки.