1

Раніше мій друг Тарас був надзвичайно азартною людиною. Ця емоційна слабкість здавалося увійшла в його норовливу натуру ще з молоком матері. Часами навіть здавалося, що зіграти, або закластися “на інтерес” важили для хлопця більш ніж усі принади цього світу. Навіть якщо при цьому виграшем була якась малоцінна дрібничка, щось таке нащо звичайна людина навіть би й уваги не звернула. Однак юнак вочевидь отримував неабияке задоволення від самого процесу спору, від того, що здатен доказати комусь свою винятковість, від адреналіну який отримував підчас здійснення цих відчайдушно-божевільних вчинків.

 Переважна частина сільської молоді була твердо переконана в тому, що парубок настільки одержимий своєю шаленою пристрастю, що позбутися її, на думку більшості його знайомих, є справою практично нереальною. Проте однієї чудової митті всі ці думки друзів й переконання приятелів розлетілися на дрібні друзки, наче потрапивши під пронизливий подих суворого буревію. І спричинила той життєзначущий для друга буревій долі, моя скромна персона.

Хоча тоді я звісно й найменшої гадки не мав про те, що своїми нехитрими діями здатен здійснити таке чудотворство. Більше того, ніщо в той непримітний день не вказувало на те, що найближче майбутнє мого товариша повинне так докорінно змінитися. І взагалі все було як завше, стандартно, передбачувано, та одноманітно. Так як і бувало в десятках випадках досі, й в сотні опісля. Лише дріб’язкова примха долі-фортуни внесла свої корективи в те, що здавалося було непорушне й незмінне.

Я той незабутній вечір пам’ятаю доволі виразно та чітко. Хоча зізнаюся, спершу він видався не надто багатим на враження. Була тоді звичайна суботня дискотека. Було невеличке приміщення порепаного сільського клубу, бляклі вогні мерехтливих ліхтарів, гуркітлива закордонна музика й мала купка давно знайомої молоді. Були нудні, невиразні, буденні танці від який радше тягнуло на сонливу дрімоту, ніж на якісь юнацькі веселощі.

Безрадісно оглядаючи нечисельну танцюючу юрбу я знічев’я запропонував другові:

– Може поб’ємося об заклад?

Тарас швидко зиркнув в мою сторону й коротко запитав:

– На що?

Відверто кажучи я і сам достеменно ще не знав на що власне можна закластися з приятелем. Проте верткий розум під’юджуваний демоном ймовірної забави спрацювали безвідмовно. Повільно окинувши поглядом танцювальний зал я стиха вимовив:

– А давай… Давай поспоримо на те, що ти сьогодні не зможеш перетанцювати три рази поспіль… з Надею.

Приятель на мить замислився, а потім в’їдливо поцікавився:

– А ставки у спорі будуть якими?

– Моя запальничка.

Свою знамениту запальничку я кілька років тому придбав в одному барселонському магазинчику екзотичних сувенірів коли гарував там на заробітках. Ця оригінальна заморська “цяцька” стала предметом бажань чи не всіх знайомих хлопців. Вона і мені неабияк подобалася, тож просто так я не збирався з нею розставатися. Тим паче, що на перший погляд і тривожитися не було чого, бо завдання для товариша я насправді вибрав не з легких.

Дівчина з якою моєму приятелі доводилося танцювати була доволі неординарною людиною. Зовні Надія виглядала достатньо симпатичною юнкою. У неї були великі виразні очі, маленький плоский ніс і повні м’які губи. Лице дівчини вкривали веснянки найрізноманітніших відтінків коричневого кольору, від майже оранжевого до темно коричневого, блискуче світло-каштанове волосся спадало вниз шовковими хвилями.

Висока та статна, зі спокусливими округлостями свого розквітаючого юного тіла, вона могла б з легкістю завойовувати серця багатьох хлопців. Однак цього на моїй пам’яті досі не траплялося ні разу. Причина напевне крилася в непростому характері дівчини. Вона була непривітною, відлюдькуватою й неговіркою людиною. Не хотіла, а може просто не вміла, підтримувати цікаву дружню бесіду, бути хоч трішки люб’язною й приязною в компанії сільської молоді. До всіх оточуючих, як я на власні очі неодноразово переконувався, Надя зазвичай ставилася з якоюсь незбагненною холодністю й незмінною погордою.   

Тож не дивно, що я на перших порах не надто переймався наслідками нашого спору. Його результат мені видавався передбаченим від самого початку. Така неприступна дівчина як Надія не те, що не піде три рази до танцю з Тарасом, вона просто гордовито пошле його під три чорти, і цим всі і закінчиться. Та я мало знав свого друга. Йому, як і мені, в цей вечір було нудно. Дуже нудно… А тут з’явилася така непогана можливість розважитися та ще й виграти непоганий подарунок. Не скористатися цією нагодою такий азартний парубок просто не міг.   

Одним словом в цей вечір я програв. Вже не знаю до яких хитрощів Тарас вдавався, що зі свого чоловічого шарму використав, чим задаровував крижане серце недоступної односельчанки та хлопець все ж зумів витягти дівчину на середину танцмайданчика. Вони прокружляли один мелодійний вальс, потім протанцювали ще один повільний танець і ще одну скору польку… А на кінець дискотеки я з відвислою від здивування щелепою не міг повірити в те, що відбувається перед моїми очима. Юнак не відходив від дівчини ні на крок, і взагалі вони обоє поводилися так наче були добрими й щирими друзями вже щонайменше сто літ.

Наступного дня Тарас навідався до мене ледь не на світанку. Весь сяючий від вчорашнього тріумфу він без всяких передумов відразу взяв бика за рога. Несмішливо глянувши в мою сторону друг іронічно поспитався: