Діана

Діана

Будильник сходив з розуму, безперервно витанцьовуючи на приліжковому столику. Все-таки я перестала чинити опір своєму бажанню і розплющила очі. Ще минулого тижня я б раділа суботі, але зараз хотілось викреслити цей день з тижня і почати інший. 

Цілих вісім днів свого життя мені доведеться витратити на нього. На людину, яка колись зробила мені так боляче, що я перестала хотіти стосунків з іншими. Я розумію, що ми були дітьми, а діти бувають дуже жорстокими, але від цього образа на нього не зникала. 

Я сподівалась до останнього що він скасує парі та напише, щось типу: «Я подумав і вирішив, що ти не варта такого щастя, як день зі мною. Тому вирішив скасувати парі». Без п’яти дев’ять, а він досі нічого не написав, я розчаровано сідаю на тротуар біля воріт. Поправляю джинсові шорти та заправляю на половину чорну футболку, яка робить мене об’ємнішою та закриває від світу. 

Хотілось одягнути топ, але згадала що мій бос чоловік і він може знущатись з мого невеликого розміру грудей, тому повернулась до футболки. Хоча він вже бачив мене в протертих дешевих лосинах з секонду, в яких просвічувалась моя дупа. Від згадки про це мої щоки почали горіти, і я почала хлопати по них руками. В пам’яті виник спогад про його голий в міру підкачаний торс і те, як він на коротку мить притиснувся до мене. Чому я взагалі про це згадала? 

Я змахнула спогад рукою якраз в той момент, коли помітила як Максима авто з'явилось біля мене.  

— Незвично, що ти забираєш мене у себе вдома.

Одягнений в білу футболку, яка майже не прилягала до тіла, він провів своїми синіми очима по мені, ніби вперше бачив. 

— Є таке, сідай вже швидше, — сказав Максим, не виходячи з машини.

Від такого командного тону мені захотілось вдарити його чимось важким, і я не стрималась та підійшла ближче.

— Не вказуй мені. — чомусь його тон розгнівав мене.

— Хтось явно встав не з тієї ноги.

— Аби ти вставав завжди з тієї. — Я огризнулась ледь чутно собі під носа.

Засмучена та зла від того, що мені доведеться з ним говорити та сидіти поруч, хоча я могла б зараз малювати, я сіла в авто і впилась в переднє вікно, ігноруючи його присутність. Що було досить важко, адже запах, який йшов від нього, душив мене, попри відчинене вікно. 

Його було так забагато, що хотілось випригнути з автівки та бігти, бігти якомога далі.

Життя любить жартувати.  Вісім років назад я клялась собі, що коли ще хоч раз його побачу, то відлупцюю і вдарю в найболючіше місце. За те, як він зіпсував мою самооцінку, за всі ті слова про мою зовнішність, які досі сидять в моїй голові. А що зараз? Я сиджу з ним разом в машині і їду бозна-куди.