Діана

Діана

Вчора я нарешті закінчила картину і зранку прокинулась мов нова людина. Спокій літав у повітрі, але його перехопив страх не мати за що купити їжі. В цю мить я пожалкувала що відмовилась від допомоги матері, яку вона пропонувала цими днями. Її п’ятсот гривень, відкладені з маленької вчительської зарплатні, могли б невдовзі дуже допомогти. Але я не могла. Знаючи, що їй не вистачає ні на що самій, брати в неї останні гроші, то себе не поважати. Я швидко відігнала ті думки і далі продовжила йти до зупинки. 

В автобусі як завжди було людно. Я стала скраю і надягла навушники, молячись аби ніякі бабусі не закрили той невеликий шмат вікна, через який пробивався травневий ранковий вітер. 

Мені пощастило і доїхала я цілком нормально.

Трава за ніч встигає прорости, тому майже кожного разу сідаю полоти навколо квітів. Сонце вже добряче прогріло землю та світило мені прям на спину.  Я зняла з себе теплющу кофту і залишилась працювати в тонкій кофтині. Обриваючи малюсенькі паростки, концентруюсь настільки, що не чую власних думок. Все стає спокійним та тихим. З цього стану мене вивів чоловічий голос, звук якого доносився позаду мене.

— Гарно, — сказав хлопець, розслаблено стоячи з чашкою кави, в одних шортах, — На це можна дивитись вічно.

— Вічно не доведеться дивитись, якщо хтось не платитиме, — в’їдливо відповіла я, різко підвівшись від землі. 

Його погляд уважно оглядав мене і мені захотілось зникнути. Чому він такий гарний? Я не була до цього аж ніяк готова, тому на мить я заклякла. Щось у ньому нагадувало мені…

— І тобі привіт, малявко — з усмішкою сказав він.

— Ти? — здивовано промовила, впізнавши знайоме обличчя. — Ні, цього не може бути, — пробурмотіла в голос, закриваючи очі руками,

Як це взагалі можливо? Я не бачила його вісім років, і стільки ж ще б не бачила. Але переді мною ті ж самі сині очі, які зараз на сонці так яскраво світять, та ж ямочка і той же нахабний рот. Як я відразу не здогадалась? 

Шок від зустрічі з давнім недругом, який знищив мене, пронизав болем груди. Зненацька весь біль прокинувся, а з ним і злість.

— Значить отака ти стала, —  він поставив чашку та продовжував роздягати мене очима, — А втім, неважливо, ти як була злюка на вигляд, такою і залишилась. 

— Я хоча б вмію спілкуватись з людьми, а не є відморозком, який мало того, що не здатний повідомити деталі роботи, так ще й зарозуміле хамло, яке думає, що йому всі винні — вилупивши сірі очі, сказала я. 

Гадки не маю що на мене найшло. Та його зарозумілий вигляд в сукупності з усім, що він зробив і чого не зробив, зірвало мені дах.

Переді мною мало того, що стояв той самий Максим з табору, так ще й придурок начальник, який навіть не прийшов познайомитись з працівником. І який зіпсував квітку! Що з ним бляха не так? 

Він швидко підійшов до мене та схопив за руку, очі ладні були спопелити. Моя впевненість випарувалась, не залишивши ні сліду на обличчі. Він став не набагато вище відколи я востаннє його бачила. Але ці п’ять чи сім сантиметрів різниці між нами все одно давались взнаки.

Сині очі, які ще мить тому виблискували на сонці, зараз потемніли. Я дивилась йому в очі, не відводячи погляду. Здавалось, тільки я відвернусь він відчує мій страх. Цього я не мала допустити.

— Ти…. — його дихання обпалювало мою шкіру.

— Ну кажи вже, хто я?

Його рука сильніше вчепилась в мою і я відчула біль.

Вирвавшись від його руки, я дала ляпаса. Неочікувано для себе і вочевидь для нього. Рука боляче колола, я швидко почала трясти нею, щоб хоч якось вгамувати біль. Чомусь у фільмах це не виглядало так боляче.

— Пішов, пішли ви — виплюнула я, — можете шукати нову працівницю, — розвернулась, схопила кофту зі стільця та пішла до воріт. 

Мало того, як він зі мною вчинив в таборі, так він ще й зараз хоче зіпсувати мені життя. Ні, цього не буде. Я більше сюди не повернусь, ні за які гроші світу. Краще помру з голоду і буду жити десь на вулиці.