Максим

Максим

Ми з Костею якраз перетнулися на каву і чекали поки зроблять, коли я побачив повідомлення-претензію від тієї… квіткарки. Повідомлення аж кипить пасивною агресією до мене. Яке в біса вона має право так зі мною говорити? Невихована абсолютно.

— Яка наглість! Ти бачиш що пише? — показуючи повідомлення другу.

— Все правильно пише, ти навіть жодного разу не приїхав до неї та не дав прямо доручення. Ще й про те, коли виплатиш зарплатню не казав…

— Так, а ну, ти що, її захищаєш?

— Так, вона звичайна дівчина, яка не має таких грошей як ти, тому й закономірно турбується такими звичайними проблемами як «Коли мені заплатять, на їжу не вистачає».

Останні слова змусили мене замислитись про її життя. «Може й в правду, дівчина за ці тижні роботи вичерпала весь свій запас грошей з колишньої роботи та вже нема за що купити поїсти» —  подумав я. Заспокоївши свою злість на неї, швидко написав коротке повідомлення та знову повернувся до розмови з Костяном, який якраз повернувся з двома стаканчиками кави. 

Та думки про дівчину не давали мені спокою. Я вирішив після зустрічі з другом швидко заїхати до неї, заплатити гроші. Залишалось сім кілометрів, коли мені зателефонували з роботи.

— Дідько! — сказав я відхиливши слухавку, — Це не може почекати?

— Ми могли б самі, але ви самі казали, що якщо таке знов трапиться негайно дзвонити вам.

Доведеться дівчині ще почекати.

— Пам’ятаю, дякую Сашо, скоро буду.

В будівельному магазині я розв’язав усі питання і, взявши собі пляшку пива, поїхав в батьківській дім. На годиннику була сьома вечора,  побачити дівчину я не сподівався. Скоріше за все, вона вже вдома, ніжиться в ліжку. Чомусь ця думка стрілою вдарила прямісінько в член. 

— Боже, Максиме, — пробурмотів я до себе, — Ти ж навіть, окрім її фото на заставці зі спини, щоправда, дуже гарної спини, нічого не бачив. 

Мені вочевидь потрібна розрядка і перезавантаження, раз я збуджуюсь від фото дівчини на якому навіть не видно обличчя.