Максим

Максим

Минуло чотири дні, а я досі злий від її відповіді. Я звісно можу бути мудаком, хоча кому я брешу — я і є мудак, але щоб так грубо писати своєму роботодавцю, яку треба мати сміливість і некомпетентність. Я плачу їй великі гроші, ну точніше моя мати. Точніше платитиме. Вона має мені дупу цілувати, а після цього робити мінет. А натомість вона зі мною говорить як з гівном. Не розумію чому мене так сильно зачепило це повідомлення, захотілось поїхати до неї та висловити все, що я про неї думаю. 

Щоб хоч якось зняти напругу, я вирішив начхати на своє бажання відпочити від дівчат та подзвонити одній дівчині, з якою познайомився восени в одному барі. Ми час від часу бачились, але востаннє  зустрічались місяці три тому. Вона була рада мене чути й відразу ж погодилась зустрітись. Останні дні  з цією роботою лінь було навіть дрочити після роботи. А знайти дівчину на вечір, яка потім не буде написувати та набридати — було не так то і легко. 

За вікном кав’ярні вечоріло, коли я поїхав до Віки, в якої  груди — то окремий вид мистецтва. До себе кликати мені не хотілось нікого, моя квартира, то мій простір. Бачити там не хочеться навіть друзів. 

Віка була такою самою як я її пам’ятав. Ми непогано потрахались і зрештою я поїхав. Добре, що вона не нав’язувалась на стосунки, а просто сказала, щоб телефонував. Цього б мені ще не вистачало для повної картини. 

Наступні дні проходили без відволікань. Я був ніби робот і,  коли настала неділя — мій улюблений вихідний, не вагаючись вимкнув телефон і поїхав до друга на будівництво.  Я нікому про це не розповідаю, знає тільки Артур, через що я спокійний як ніколи. Сьогодні він тут сам, затирав плитку. Артур виглядав значно більше, ніж при нашому знайомстві. Єдине, що не змінилось — очі, які завжди так по-доброму дивились на світ. 

— О, привіт, — сказав Артур, витираючи руки об більш менш чисту ганчірку, — Шо ти? Давно не приїздив, певно тижні три, — сказав, потискаючи мені руку. 

— Та весь в роботі, батя напряг з магазином.

— А, точно. Пам’ятаю.

— А де бригада твоя? — спитав я.

— Вихідні, а я оце захотів закінчити та завтра відпочити.

— Тепер в тебе є помічник.

Я познайомився з Артуром на першому курсі, він провчився лише декілька місяців, а потім робота на будові змусила його забрати документи. Якось злий на батька я поїхав до нього на роботу поговорити, тоді ми тісно товаришували. Дивлячись як він працює, я заспокоївся і сам взявся допомагати йому. З часом я навчився класти плитку, затирати, шпаклювати. Власними руками створювати щось таке гарне — приносило мені неабияке задоволення. Бонусом до цього я повністю відключався, жодна думка про батька не турбувала мене в цей момент. Артур досі дивується моєму прагненню працювати на будові. Він вважає, що якщо є гроші, то навіщо убиватись на цій адській роботі. Але для мене працювати руками краще, ніж спілкуватися зі снобами та заохочувати їх до співпраці. Я втомився від людей, а на будові відчуваю себе своїм. Мінімум спілкування, повне занурення в процес, жодні думки не кружляють і не тиснуть на мене.

До вечора я був з Артуром, а потім заїхав до батьків додому  подивитись що там на подвір’ї. За півтора тижня, які мене тут не було, стало значно краще. Я зазвичай не запам’ятовую такі зміни, але цей раз вони настільки великі, що не помітити — важко. Деякі квіти починали квітнути, а земля була рівна та чиста від зайвої трави. Порядок був навіть в альтанці. 

В один момент мене вибісив  порядок, вибісила її нахабність назвати мене мудаком в листуванні. Я зробив крок в сторону квітки, яка заледве встигла прорости.

— Що ти робиш, Максиме? — спитав себе я, коли побачив що натворив.

На мить мені стало шкода і  хотілось справді попросити вибачення, але вона не попросила за свої слова. Я також не збирався і тому пішов в будинок, знайшов свої старі зошити та альбом для малювання, який лежав недоторканний. Вирвав один листок і почав писати записку. 

— Мені шкода за квітку. Сподіваюсь ви зможете мене пробачити, як і я вас, коли ви назвали мене мудаком.

1:1

Ця записка навіяла спогад з літнього табору та я швидко змахнув його.

Закріпив записку на столі в альтанці за допомогою декоративної вази, яку знайшов у будинку та поїхав додому. Різко мені стало соромно від свого вчинку, але назад дороги не було. Ненавиджу свою кляту імпульсивність. От чому я завжди спочатку дію, а потім думаю?