Сьогодення. Діана

Діана

На співбесіду вчора я хоч і прийшла з запізненням, але мене взяли. Я досі в шоці та не вірю в це.

Пів ночі я провела в гуглі, жадібно поглинаючи інформацію про квіти та дерева, за якими мені тепер доведеться доглядати чотири місяці. І не просто доглядати, а й проживати там. В тому багатому, неймовірно гарному домі. Згідно з договором, я не маю права розірвати його до кінця терміну, в разі відмови мені доведеться виплатити штраф в сумі, на яку мені навіть лячно було дивитись. 

Швидко одягнула старі чорні штани та накинула худі. Вирішила не ганьбитись зі своєю курткою і піти без неї. Я бачила, як на співбесіді той хлопець дивився на неї. В той момент мені хотілось провалитись крізь землю. 

Перед виходом, мій погляд затримався на дзеркалі. Поношений одяг, відсутність макіяжу і сірі очі, які я так не люблю в собі додавали мені років п’ять віку. «Бідність і хронічна втома нікому не личить» — думала я, коли бігла до автобусної зупинки. Прихопивши з собою пакет з базовими, тимчасовими речами. На цей раз, я була без запізнень біля воріт о 8:50. Натиснула на дзвінок, але ніхто мені не відчинив. Хоч я і мала ключ від воріт, який мені дав Костя, але вирішила що було б наглістю зайти без господаря. Він мав приїхати о дев’ятій, щоб розповісти деталі роботи.

Після п’яти хвилин стоянь мої ноги потребували того, щоб сісти. Я дістала з пакета речі, розстелила його на тротуарний бордюр і стала чекати. Час, як на зло, тягнувся мов равлик. 

Не пунктуальність господаря будинку мене дратувала, зрештою терпець урвався, і я дістала ключ з кишені та відчинила ворота. З усього цього добра, яке було у дворі, знала лиш вишню, яка якраз починала цвісти. 

Гадки не маючи з чого почати, я без великого бажання набрала номер господаря, який залишив вчорашній хлопець. Відповіді не було. Це мене просто обурило. Мало того, що він навіть не прийшов на зустріч, так ще й не брав слухавку. Я не знала що робити, тому вирішила дослідити двір. Стежка з камінців вела прямісінько до дерев, а навколо як я думаю, мають бути посаджені квіти. Все здавалось гарним за рахунок вишні, яка цвіла. Після дощу вона потемніла, але це ніяк не вплинуло на неї. Дерева вишні гордо стояли, пануючи навколо інших дерев. 

Я опустила голову і помітила маленькі написи, які були заховані за скляним фоном. Настурція, іберіс, матіола… Деякі ділянки були позбавлені написів, а деякі мали. Здогадів чому так — я не мала, тому сіла в альтанку, яка красувалась збоку  і занурилась в гугл. 

Довго думала-гадала, з цього стану мене вивів живіт, який раптово нагадав про те, що пора щось з’їсти. До найближчого магазину двадцять хвилин пішки, а йти з роботи в перший робочий день не хотілось. Я проігнорувала голод і продовжила гуглити незнайомі для мене слова, але на деякі з них інформації було катастрофічно мало.

— Та за що? — промовила тяжко, піднявши голову до неба.